Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Мишко силувано реготнув, йому подумалося, що маленькі люди люблять сміятися з інших маленьких людей. Тоді вони самі собі видаються більшими. А втім, з великих людей вони теж сміються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рівня.
— Валерко, ану, підкинь ще анекдот, — попросив Славко Кочергін і якось багатозначно підморгнув при цьому.
— Ні! — весело й натхненно вигукнула господиня. — Спочатку всі вип’ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?
Мишко налив. Гості випили.
Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок і розмахуючи ним, почав:
— А оцей не чули? Мені давно розказали. Цікавий такий випадок… Ну, діло було так. Приїжджає чоловік з відрядження, а дружина, звісно, в цей час…
Мишко з болісним напруженням переводив погляд з одного гостя на іншого. Оповідач смакував подробиці й жваво жестикулював, решта розуміюче всміхалася, наперед відгадуючи розв’язку. Валерка, скорчивши відповідну фінальній сцені анекдота гримасу, закінчив розповідь; гримнув регіт. Мишко спіймав на собі контролюючий погляд дружини, але не засміявся, як усі, а спохмурнів. “Ну чому, чому вони сміються? — болісно думав він. — Нічого ж смішного нема!” Йому було шкода ошуканого чоловіка, соромно за нечисті жінчині справи.
— Ти не зрозумів? — шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од сміху. — Розумієш, коханець вилазить із шафи, махає руками й каже: “Ти що, молі не бачив?”
Мишко висмикнув руку, підвівся й вийшов. Веселощі за столом почали пригасати.
— Чого це він якийсь похмурий? — з образою в голосі спитав Славко, поправляючи краватку й застібаючи піджак.
— То ще нічого, — підпустила шпильку Сонька, — бувають ще гірші. П’яндиги, приміром.
Славко натяк на п’яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився і, з гуркотом відставляючи стільці, став вибиратися з-за столу.
Валерка, ображений нерозумінням анекдотів, рушив за ним.
Сонька встала, недбало закинула на плечі яскраву кашемирову хустку й з удаваною прикрістю сказала:
— Ну, коли вже чоловіки збираються, то й мені пора…
Даремно Маша, бліда від приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навіть не випивши “на коня”, всі розійшлися.
Мишко, відчуваючи за собою провину, зачаївся на кухні.
Коли дружина люто загримкотіла посудом, прибираючи зі столу, він тихенько підійшов до неї й видихнув:
— Машо… Чуєш, Машо? Невже ти не розумієш?..
— Тепер я розумію все! — відрубала вона, не обертаючись.
Криця в її голосі додала Мишкові ляку, і він, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столі лад. Проте дружина проігнорувала старання винуватого чоловіка, не помічала навіть його самого, дивилася кудись крізь нього, не ронячи й слова.
Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрізноманітніші. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п’є, не курить, за чужими спідницями не волочиться. З будь-якого погляду — серйозний чоловік, якраз для сімейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хіба в чужу душу зазирнеш? У тихому болоті…
Найзлісніші пліткарі метикували так: що від нього перегаром ніколи не пахло — то ще ні про що не свідчить. Морфій він собі колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опій. З брудного шприца просто через холошу — в стегно. Певне, від того й ходив весь час, мов не всі дома…
Мишко якраз був на чергуванні, коли дружина підігнала під будинок машину “Трансагентства”, поспіхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сім літ подружнього життя добро і перебралась до матері на новий житловий масив.
А Михайла на чергуванні раз по раз проймала холодна, зловісна тривога. Його чутливість зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навіть метеликів, що розбивались об вітрове скло автомобіля, перетворюючись на молочно-білі плями з грубими променями бризок навсібіч. Михайло спостерігав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуваті, закручені в спіралі струмені диму, і він увіч уявив собі, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкі пагінці, яскраві квіти і як гинуть вони під задушливим покривалом. Йому хотілося заплющити очі, щоб не бачити цього жаху, цієї блюзнірської наруги живого над живим; його судомило від цієї демонстрації бездумної людської жорстокості, всеперемагаючої оргії знищення того, що є основою всього життя на землі — рослин.
Йому раптом пригадалася стаття з журналу “Химия и жизнь”. Ця стаття вразила його до потрясіння, і тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолі виступили краплі поту, а руки на кермі судомно стислися й похололи. Він дивився перед собою і бачив слова, мовби виткані з вогненних літер-ниток: “Тушканчик, збитий автомобілем, лежав за півтора метри від дороги. Голова його була розтрощена…”
Мимохіть Мишко почав вести машину якомога повільніше.
— Ти наче волами їдеш! — насмішкувато зауважив черговий лікар, який сидів у машині.
Але Мишко, міркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалі він став відчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця — автомобіля, цього механічного чудовиська. Навіть запах бензину, такий приємний раніше, викликав легку нудоту.
Наступного після чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години і, не чекаючи напарника, пішки подався додому.
І невідь звідки прийшла до нього певність, що він бачить автобазу востаннє, що більше ніколи не заїде за цей побілений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.
Прийшовши додому і побачивши, що дружина покинула його, Мишко анітрохи не здивувався і з смиренною приреченістю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрі настійливо переслідували його останнім часом.
Спорожніла кімната була лункою, просторою і невпізнанною, аж ніби чужою. Мишко сумно споглядав темні прямокутники на стінах у тих місцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лінолеум, убогість якого особливо впадала в очі тепер, у порожній квартирі.
Він стояв посеред кімнати й заціпеніло, повільно переводив погляд з одного місця на інше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образів, спогадів довільно, без будь-якої на те причини тіснились у голові. Снував у ній безладний багатоголосий гомін, як у залі для чекання залізничного вокзалу пори літніх відпусток. Мишко дивився на пофарбовані ним плінтуси, оббиті дерматином двері, стелю… Його руки пам’ятали цю роботу. А ось за цим столом він сидів, і гладенька відполірована стільниця, увібравши теплоту його тіла, мовби й сама стала живою. І все довкола було ніби продовження людського тіла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. І
