Месія Дюни - Френк Херберт

Підданці? Радше поклонники або вороги. Чи хоч один із них цікавиться тим, що виходить за межі його закостенілих вірувань? Де та людина, що змогла вирватися з лещат власних забобонів? Не уник цього навіть Імператор. Жив усезагребущим життям, намагався створити Всесвіт на свою власну подобу. Але непереможний Усесвіт урешті розбив його плани своїми безмовними хвилями.

«Плюю на Дюну, — подумав він. — Віддаю їй свою вологу!»

Той його міф, що творився з плутаних рухів та фантазії, з місячного сяйва та любові, з молитов, старших від Адама, із сірих скель і кармазинових тіней, зі стогонів безліку мучеників — чим став він урешті? Коли хвилі відступлять, на їхньому місці розкинуться береги Часу — чисті, порожні, усіяні блиском нескінченних піщинок пам’яті й нічим більше. Чи таким має бути золотий генезис людини?

Шурхіт піску об камінь підказав, що до нього приєднався гхола.

— Ти сьогодні мене уникаєш, Дункане, — промовив Пол.

— Для вас небезпечно так звертатися до мене, — відповів гхола.

— Я знаю.

— Я… прийшов перестерегти вас, мілорде.

— Я знаю.

І гхола розповів йому про закляття примусу, що наклав на нього Біджаз.

— Ти знаєш природу цього примусу? — спитав Пол.

— Насилля.

Пол відчув, що дістався саме того місця, куди вела його дорога із самого початку. І тоді він завмер. Джигад підхопив його й поніс своїм шляхом, з якого годі було звернути, — утім, як і позбутися страхітливого тягаря Майбутнього.

— З боку Дункана не буде жодного насилля, — прошепотів Пол.

— Але ж, сір…

— Розкажи мені, що ти бачиш довкола нас?

— Мілорде?

— Пустеля — яка вона цієї ночі?

— Ви не бачите?

— У мене немає очей, Дункане.

— Але…

— У мене є лише моє видіння, — промовив Пол, — і я волів би не мати його. Я помираю через ясновидіння. Ти це знаєш, Дункане?

— Можливо… те, чого ви боїтеся, не трапиться, — сказав гхола.

— Що? Відкинути власне пророцтво? Як же я можу це зробити, адже я бачив це тисячі разів? Люди називають це силою, даром. А насправді це каліцтво! Воно не дозволяє мені покинути моє життя там, де я його знайшов!

— Мілорде, — пробурмотів гхола, — я… це не… юний пане, ти не…

Він замовк.

Пол, відчувши розгубленість у голосі гхоли, сказав:

— Як ти назвав мене, Дункане?

— Що? Що я… хвилинку…

— Ти назвав мене «юним паном».

— Так, справді.

— Так мене завжди називав Дункан. — Пол простягнув руку, торкнувся обличчя гхоли. — Це було частиною твого тлейлаксанського тренування?

— Ні.

Пол опустив руку.

— То що тоді?

— Це вийшло… з мене.

— Ти служиш двом господарям?

— Можливо.

— Звільнися від гхоли, Дункане.

— Як?

— Ти людина. Зроби щось людське.

— Я гхола!

— Але тіло твоє людське. І там Дункан.

— Там щось.

— Мені байдуже, як ти це зробиш, — промовив Пол, — але зробиш.

— Ви маєте передбачення?

— До дідька передбачення! — відвернувся Пол. Тепер його візія рухалася вперед з прогалинами, але була то річ, яку годі стримати.

— Мілорде, якщо ви…

— Тихо! — Пол здійняв руку. — Ти почув це?

— Що почув, мілорде?

Пол похитав головою. Дункан нічого не чув. Чи, може, цей звук — лише витвір його уяви? З пустелі прозвучало його племінне ім’я — звіддалік і приглушено:

— Усуль… Ууууусууууль…

— Що трапилося, мілорде?

Пол знову хитнув головою. Він відчував, що за ним спостерігають. Щось у нічних тінях знало, що він тут. Щось? Ні, хтось.

— Усе було прекрасним, — прошепотів він, — а ти — окрасою окрас.

— Що ви сказали, мілорде?

— Це майбутнє, — відповів Пол.

Аморфний людський усесвіт змінювався, танцюючи в ритмі його видіння. Тоді видобув могутню ноту, яка ще довго відлунюватиме.

— Не розумію, мілорде, — сказав гхола.

— Фримен помирає, коли надто довго перебуває поза пустелею, — промовив Пол. — Це називають «водяною хворобою». Дивно, правда?

— Дуже дивно.

Пол, напруживши пам’ять, намагався згадати звук дихання Чані вночі біля нього. «І де я втішуся?» — спитав він себе. Він пам’ятав лише Чані за сніданком у той день, коли вони вирушили до пустелі. Була вона тоді неспокійною й роздратованою.

— Чого ти носиш ту стару куртку? — спитала вона, помітивши на ньому під фрименським одягом чорний мундир із червоним яструбом. — Ти ж Імператор!

— Навіть в Імператора є улюблений одяг, — відповів він.

Без жодної зрозумілої для нього причини в очах Чані з’явилися справжні сльози — вдруге в житті вона порушила фрименські заборони.

Тепер, у темряві, Пол потер свої щоки й відчув там вологу. «Хто віддає вологу мертвим?» — спитав він себе. Це його власне обличчя, але й чуже. Вітер холодив вологу шкіру. На мить промайнула надія, але відразу й щезла. Що це за клубок у грудях? Може, щось не те з’їв? Яким гірким і тужним було те друге «я», що віддавало вологу мертвим! Вітер поколює піском щоки. Висохла тепер шкіра, безумовно, його власна. Але чиє ж це тремтіння зосталося?

І тоді вони почули лемент, що долинав звіддалеки, із глибин січі. Він усе гучнішав… і гучнішав…

Гхола крутнувся в раптовому спалаху світла, що сяйнуло в широко розчахнутих вхідних ущільнювачах для втримування вологи. При світлі побачив чоловіка з радісною усмішкою на обличчі… Ні, це не усмішка, а гримаса горя! То був лейтенант федайкінів на ім’я Тандіс. За ним сунув численний натовп людей, і всі нараз заціпеніли, побачивши Муад’Діба.

— Чані… — сказав Тандіс.

— Мертва, — прошепотів Пол. — Я почув її поклик.

Він обернувся в бік січі. Він знав це місце. Тут він не міг сховатися. Його кваплива візія висвітлила йому цілу юрбу фрименів. Він побачив Тандіса, відчув жаль федайкіна, його страх і гнів.

— Її не стало, — промовив Пол.

Гхола почув ці слова з вогненної корони. Вони палили йому груди, хребет, очниці металевих очей. Його права рука потягнулася до ножа за поясом, а власне мислення стало дивним, хаотичним. Він став почуватися маріонеткою, яку швиденько посмикують за шнурочки, що тяглися до тієї