Месія Дюни - Френк Херберт
— Аліє, — промовив Пол, — поторгуйся з цією істотою. Я не можу торгуватися з тим, кого не бачу.
— Мудрий вибір, — зловтішно реготнув Скителі. — Гаразд, Аліє, що ти як агент свого брата запропонуєш мені?
Пол опустив голову, змусивши себе до найспокійнішого зі спокоїв. І нараз щось зблиснуло йому перед очима, наче видіння, але й не видіння. Поряд із ним був ніж. Там!
— Дай мені час на роздуми, — промовила Алія.
— Мій ніж терплячий, — відповів Скителі, — а от тіло Чані — ні. Будь розумною, не затягуй.
Пол відчув, що він кліпає. Цього не могло бути… але ж було! І його очі начебто були! Він дивився з якогось незвичайного місця… і погляд його посмикувався. Ось! Перед очима з’явився ніж. Пол зрозумів: він дивився очима своєї дитини. Він бачив ніж Скителі зсередини колиски. Той виблискував усього за кілька дюймів від нього. Так — і себе він побачив по той бік кімнати: голова опущена, стоїть нерухомо, постать, що не становить жодної загрози, і ніхто в кімнаті на неї не зважає.
— Для початку можете передати нам усі свої паї в ДАПТ, — запропонував Скителі.
— Усі? — запротестувала Алія.
— Усі.
Дивлячись на себе очима з колиски, Пол витягнув із піхов крис-ніж. Виміряв відстань, кут. Іншої можливості не буде. Приготував тіло на бене-ґессеритський лад, а тоді налаштував себе, наче стиснуту пружину, на єдиний концентрований рух… праджня-чин… задля єдиного зусилля.
Крис-ніж вилетів із його руки. Розмита молочно-біла пляма змигнула в правому оці Скителі, відкинувши його голову назад. Той різко підняв обидві руки й заточився до стіни. Його ніж брязнув об стелю і впав на підлогу, а сам Скителі, відбившись від стіни, гримнувся на підлогу обличчям уперед. Він помер іще до того, як торкнувся підлоги.
Пол, усе ще дивлячись очима з колиски, оббіг поглядом обличчя в кімнаті, повернуті до безокої постаті. Прочитав на них спільне для всіх потрясіння. Тоді Алія підійшла до колиски, схилилася над нею й перекрила йому поле зору.
— Ох, вони в безпеці, — видихнула Алія. — У безпеці.
— Мілорде, — прошепотів Айдаго, — це було частиною вашого видіння?
— Ні, — він махнув рукою до Айдаго. — Але хай так буде.
— Вибач мені, Поле, — сказала Алія. — Та коли це створіння сказало, що вони можуть… оживити…
— Існує ціна, якої Атріди не можуть заплатити, — промовив Пол. — Ти це знаєш.
— Знаю, — зітхнула вона. — Але я піддалася спокусі…
— А хто не піддавався? — спитав Пол.
Він відвернувся від них, підійшов до стіни, сперся об неї, намагаючись осмислити те, що він вчинив. Як? Як? Очі в колисці! Йому здалося, що він стоїть на межі надзвичайного відкриття.
— Це мої очі, батьку.
Перед його внутрішнім зором замиготіли словоформи.
— Мій син! — прошепотів Пол, надто тихо, щоб хтось міг його почути. — Ти… розумієш?
— Так, батьку! Дивися!
Пол, у якого запаморочилося в голові, притулився до стіни. Він почувався геть вичавленим. Його власне життя пропливло повз нього. Він бачив свого батька. Був своїм батьком. І дідом, і всіма прапрадідами перед ним. Його свідомість рухалася вздовж божевільної шеренги всіх його чоловічих предків.
— Як це? — тихо спитав він.
З’явилися слабкі словоформи, відтак зблякли й зникли, наче їм важко було втриматись у його свідомості. Пол витер слину з куточка рота. Згадав пробудження Алії в лоні леді Джессіки. Але ж цього разу не було Води Життя, не було передозування меланжу… чи було? Може, це спричинило голод Чані? Чи, можливо, це генетичний вибрик його лінії спадковості, передбачений Превелебною Матір’ю Ґаєм Єленою Могіям?
Пол відчув, що він лежить у колисці, а Алія туркоче над ним. Її руки заспокоювали його. Одразу ж над ним з’явилося її величезне обличчя. Вона відвернулася, і він побачив у колисці ще когось, — кістляву дівчинку, сповнену тої сили, яка зумовлена пустельною спадковістю. Ця голівка з кучмою брунатно-рудуватого волосся! Коли він глянув на неї, дочка розплющила очі. Ці очі! З них дивилася Чані… і леді Джессіка. Безліч людей дивилося з цих очей.
— Глянь сюди, — промовила Алія. — Вони дивляться одне на одного.
— У такому віці діти ще не можуть сфокусувати погляд, — відповіла Хара.
— Я могла, — заперечила Алія.
Пол відчув, що повільно звільняється від нескінченної шеренги свідомостей. Він повернувся до своєї стіни плачу й сперся об неї. Айдаго легенько торкнувся його плеча.
— Мілорде?
— Хай мій син зоветься Лето на честь мого батька, — промовив Пол, випростовуючись.
— Під час нарéчення, — озвалася Хара, — я стану біля тебе як подруга матері й назову це ім’я.
— А моя донька, — продовжив Пол, — хай вона зоветься Ганімою.
— Усулю! — запротестувала Хара. — Ім’я Ганіма — це лиха прикмета!
— Але ж воно врятувало тобі життя, — відповів Пол. — Нехай моя сестра дражнила тебе цим іменем, ну то й що? Моя донька — Ганіма, воєнна здобич.
Пол почув скрипіння коліс позаду нього — це вивозили мари з тілом Чані на них. Почався наспів Водного Ритуалу.
— Халь яум! — промовила Хара. — Тепер я мушу йти. Маю стати свідком святої правди й востаннє постояти біля своєї подруги. Її вода належить племені.
— Її вода належить племені, — пробурмотів Пол. Почувши, як Хара виходить, він простягнув руку й знайшов рукав Айдаго. — Відведи мене до моїх кімнат, Дункане.
Опинившись там, він м’яко вивільнився. Настав час самотності. Але перш ніж Айдаго вийшов, у дверях почалося сум’яття.
— Пане! — покликав Біджаз з-за дверей.
— Дункане, — сказав Пол, — нехай він підійде на два кроки вперед. Якщо піде далі, убий його.
— Буде зроблено, — відповів Айдаго.
— Це Дункан? — спитав Біджаз. — Це справді Дункан Айдаго?
— Так, — промовив Айдаго. — Я пам’ятаю.
— Тож план Скителі увінчався успіхом!
— Скителі мертвий, — сказав Пол.
— Але я живий, як і план, — відповів Біджаз. — Клянуся резервуаром, у якому я ріс! Це можливо! Я знатиму своє минуле — усі свої минулі життя! Потрібен лише спусковий гачок.
— Спусковий гачок? — перепитав Пол.
— Примус убити тебе, — з шалом у голосі промовив Айдаго. — Ментатські обрахунки:
