Месія Дюни - Френк Херберт

— Ох, тоді б ми торгувалися із сестрою за порятунок брата. Але теперішній спосіб перемовин кращий.

Пол уривчасто зітхнув. Почув, як жалобна процесія просувається останнім переходом до найглибших приміщень та відновлювачів води.

— Ще не пізно, мілорде, — промовив Біджаз. — Хочете повернути собі свою кохану? Ми можемо це зробити. Це буде гхола, так. Але ж тепер ми володіємо методикою повного відновлення. Слід викликати слуг із кріогенним резервуаром, щоб зберегти тіло вашої коханої…

Пол зрозумів, що цього разу буде справді тяжко. Він надто виснажився в змаганні з першою тлейлаксанською спокусою. А тепер усе намарне! Знову відчути присутність Чані…

— Утихомир його, — звернувся Пол до Айдаго бойовою мовою Атрідів, а за мить почув, як Айдаго наближається до дверей.

— Пане! — верескнув Біджаз.

— Якщо любиш мене, — вів далі Пол тією ж бойовою мовою, — зроби мені цю послугу. Убий його, перш ніж я піддамся!

— Ніііі! — закричав Біджаз.

Його голос раптово урвався із страхітливим хряскотом.

— Я зробив йому добру справу, — промовив Айдаго.

Пол схилив голову, прислухався. Траурної процесії вже не було чутно. Він подумав про прадавній фрименський ритуал, що відбувається тепер у глибинах січі, далеко в кімнаті смерті, де плем’я повертає собі свою воду.

— Вибору не було, — сказав Пол. — Ти це розумієш, Дункане?

— Розумію.

— Є речі, котрих людина не в стані витримати. Я втрутився в усі можливі майбуття, які міг створити, аж поки не виявилося, що це вони створили мене.

— Мілорде, ви не повинні були…

— У цьому Всесвіті є проблеми, які не мають розв’язання, — промовив Пол. — Нічого. Нічого не можна було зробити.

Кажучи це, Пол відчув, що його зв’язок із видінням розривається. Розум, придушений нескінченними можливостями, стиснувся. Втрачене видіння стало вітром, що віяв там, де бажав.

***

Кажемо про Муад’Діба, що він відійшов у подорож в ті краї, де людина не залишає слідів на піску.

Преамбула до «Кредо Квізарату»

Пісок відділяла канава з водою — зовнішня межа насаджень, що належали до січі. Далі кам’яний міст, що починався під ногами Айдаго, а за ним відкрита пустеля. У нічному небі за спиною проступав скельний масив січі Табр. Світло обох місяців приморозило його високі краї. Сад спускався просто до води.

Айдаго зупинився на краю пустелі й вдивлявся у квітуче гілля над тихою водою, у чотири місяці: два з-поміж них відображались у воді, а ще два були справжніми. Дотик дистикоста до шкіри здавався йому масним. Незважаючи на фільтр, у ніздрях відчувався запах вологого кременю. У саду зловісно висвистував вітер. Він прислухався до звуків ночі. У траві край води шелестіли кенгурові миші; гучні крики яструбиної сови луною розходилися в тіні скель, а з відкритого бледу доносився шерех звіюваного вітром піску.

Айдаго повернувся на звук.

На залитих місячним сяйвом дюнах ніщо не рухалося.

Сюди Пола привів Тандіс. Відтак повернувся, щоб доповісти про все. Пол пішов у пустелю, як фримен.

— Він був сліпим, по-справжньому сліпим, — наче виправдовуючись, говорив Тандіс. — Раніше було в нього видіння, про яке він нам казав… але…

Він знизав плечима. Сліпих фрименів покидали в пустелі. Муад’Діб міг бути Імператором, але також і фрименом. Хіба він не заповів, щоб фримени охороняли й виховували його дітей? Він був фрименом.

Айдаго бачив перед собою скелет Пустелі. Посріблені місяцем кам’яні ребра проглядали крізь пісок, а за ними починалися дюни.

«Я не мав права навіть на мить покидати його самого, — міркував Айдаго. — Я знав, що в нього на думці».

— Він сказав мені, що майбутнє більше не потребує його фізичної присутності, — доповів Тандіс. — Залишивши мене, він обернувся й гукнув, і ось його слова: «Тепер я вільний».

«Бодай тобі дідько!» — подумав Айдаго.

Фримени відмовилися послати ’топтери чи будь-які інші пошукові загони. Порятунок суперечив їхнім давнім звичаям.

— За Муад’Дібом прийде хробак, — сказали вони. І завели пісню про тих, котрі віддали себе пустелі, про тих, чия вода дісталася Шай-Хулуду. «Мати піску, батьку Часу, початку Життя, дайте йому перехід».

Усівшись на пласкому камені, Айдахо вдивлявся в пустелю. Ніч вкрила її маскувальними плямами. Годі було розгледіти, куди пішов Пол.

— Тепер я вільний.

Айдаго промовив ці слова, вражений звуком власного голосу. На якийсь час він дозволив своїм думкам відбігти в минуле, згадати той день, коли він повів малого Пола на морський ринок на Каладані. Відблиски сонця на воді, мертві дари моря, призначені для продажу. Айдаго згадав, як Ґурні Галлек щось награвав для них на балісеті, згадав радощі, сміх. У його свідомості загойдалися ритми, ведучи мозок, наче невільника, уздовж каналу забутої насолоди.

Ґурні Галлек… Ґурні звинуватив би його в цій трагедії.

Музика пам’яті зникла.

Він згадав Полові слова: «У цьому Всесвіті є проблеми, які не мають розв’язання».

«Як Пол помре там, у пустелі? — розмірковував Айдахо. — Помре швидко, убитий хробаком? Повільно під палючим сонцем? Дехто з фрименів там, на січі, каже, що Муад’Діб ніколи не помре, що він вступить у світ Рух, де існують усі можливі майбуття, що відтоді він буде присутнім в Алам аль-Митгаль, блукаючи там без кінця навіть тоді, коли його тіло перестане існувати».

«Він помре, а я не можу запобігти цьому», — думав Айдаго.

Він уже почав бачити в такій смерті якусь вишукану делікатність: померти, не залишивши жодного сліду, нічого взагалі, коли вся планета стає для тебе гробницею.

«Ментате, розв’яжи себе сам», — подумав він.

У його пам’яті зринули слова, ритуальні слова лейтенанта федайкінів, котрий стояв на варті біля колиски дітей Муад’Діба: «Се буде обов’язком чергового офіцера…»

Тяжка, самовпевнена офіційна мова розлютила його. Вона заморочила голови фрименам, заморочила голови всім. Не стало людини, великої людини, а мова тяжко сунула далі… далі… далі…

Він питав себе, що трапилося з усіма ясними смислами, прихованими цими нісенітницями? Десь, у якомусь забутому десь, де створювалася Імперія, їх було замуровано, запечатано від випадкового відкриття. Його думка шукала розв’язку на ментатський лад.