Месія Дюни - Френк Херберт

— Храак! Храак! Храак!

Ніж здійнявся для удару. І в цю мить він зумів запанувати над власним голосом, хрипко викрикнувши:

— Тікай! Юний пане, тікай!

— Ми не тікатимемо, — промовив Пол. — Ми підемо з гідністю. І зробимо все, що мусить бути зроблено.

М’язи гхоли завмерли. Він весь затремтів, похитнувся.

«…що мусить бути зроблено». Ці слова проступили в його свідомості, наче велика риба, що спливала на поверхню: «…що мусить бути зроблено». Аххх, як це було схоже на старого герцога, діда Пола. Юний пан дещо успадкував від цього старого. «…що мусить бути зроблено».

Ці слова почали розгортатися в мізках гхоли. Він відчув, що живе двома життями нараз: Гайт-Айдаго, Гайт-Айдаго… Він наче перетворився на застиглу хвилю відносних існувань, єдину, неповторну. Давні спогади залили розум. Він відмітив їх, пристосував до нових розумінь, розпочав інтеграцію нової свідомості. Нова особа здобула тимчасову форму внутрішньої тиранії. Маскулятивний синтез був обтяжений потенційними збуреннями, але події змусили його на якийсь час пристосуватися. Юний пан потребував його.

Тоді все й звершилося. Він усвідомив себе як Дункана Айдаго, пам’ятаючи водночас і про Гайта, наче це в ньому ховалося й спалахнуло завдяки вогненному каталізатору. Корона розпалася. Він скинув тлейлаксанський примус.

— Тримайся поруч зі мною, Дункане, — промовив Пол. — Мені доведеться покладатися на тебе в багатьох справах.

І оскільки Айдаго все ще стояв наче в трансі, окликнув:

— Дункане!

— Так, я Дункан.

— Звичайно ж, ти Дункан! І ти щойно повернувся. Тепер ходімо всередину.

Айдаго йшов крок у крок із Полом. Усе було як за давніх часів, але й не так. Тепер, звільнившись від тлейлаксу, він міг оцінити те, що вони дали йому. Тренування дзен-суніта дозволило перебороти шок від останніх подій. Ментатська дисципліна дала змогу віднайти рівновагу. Відкинувши страхи, він вивищився над їхньою причиною. Уся його свідомість безмежно дивувалася: ось він помер, і ось він живий.

— Сір, — сказав федайкін Тандіс, коли вони підійшли до нього, — ця жінка, Лічна, каже, що мусить вас побачити. Я наказав їй чекати.

— Дякую, — відповів Пол. — Пологи…

— Я говорив із лікарями, — промовив Тандіс, крокуючи поряд. — Сказали, що у вас двоє дітей, обоє живі та здорові.

— Двоє? — Пол спотикнувся, ухопився за плече Айдаго.

— Хлопчик і дівчинка, — сказав Тандіс. — Я їх бачив. Гарненькі фрименські діти.

— Як… як вона померла? — прошепотів Пол.

— Мілорде? — схилився Тандіс.

— Чані? — вимовив Пол.

— Пологи, мілорде, — насилу відповів Тандіс. — Лікарі казали, що її тіло було просто висушене швидкістю. Я не зрозумів, що вони мали на увазі, але саме так вони сказали.

— Забери мене до неї, — шепнув Пол.

— Мілорде?

— Забери мене до неї!

— Ми саме туди йдемо, мілорде. — Тандіс знову нахилився до Пола. — Чого ваш гхола носить оголеного ножа?

— Дункане, відклади ніж, — сказав Пол. — Час насилля минув.

Кажучи це, Пол знав тільки, що голос належить йому, але не відчував ні горла, ні губ, ні язика. Двоє немовлят! А візія показала тільки одне. Проте все решта йшло точнісінько так само, як у видінні. Тут була особа, яка відчувала жаль і гнів. Хтось. Його власна свідомість борсалась у страхітних лещатах, намагаючись відтворити життя з пам’яті.

Двоє немовлят?

Він знову спотикнувся. «Чані, Чані, — подумав він. — Не було іншого шляху. Чані, кохана, повір мені, що ця смерть була для тебе швидшою… і милосерднішою. Вони взяли б наших дітей у заручники, а тебе тримали в клітці й невільничих ямах, перекинули б на тебе провину за мою смерть. А так… так ми знищимо їх і врятуємо наших дітей. Дітей?»

Він знову спотикнувся.

«Я це дозволив, — подумав він. — І я мушу почуватися винним».

Попереду в печері здійнявся шум. Він усе дужчав і дужчав, достоту як у видінні. Так, це та сама невблаганна неминучість, навіть коли дітей двоє.

«Чані мертва», — сказав він собі.

Колись у минулому, яке він іще ділив з іншими, це майбутнє вхопило його, здолало й скинуло в прірву, стіни якої все вужчали й вужчали. Він бачив, як вони сходяться попереду. Так було у видінні.

«Чані мертва. Я повинен горювати».

Але у видінні було інакше.

— Покликали Алію? — спитав він.

— Вона з друзями Чані, — відповів Тандіс.

Пол відчув, що натовп перед ним розступається. Мовчання рухалося перед ним, наче хвиля. Галасливе сум’яття почало стихати. Січ заповнилася гущею емоцій. Він хотів би не бачити у своєму видінні цих людей, але це виявилося неможливим. Кожне обличчя, що оберталося за ним, було пронизане тим самим почуттям. Вони були немилосердні у своїй цікавості, ці обличчя. Так, вони печалилися, але за цією печаллю ховалася жорстокість. Спостерігали, як красномовець онімів, а мудрий одурів. Хіба ж блазні не апелюють постійно до жорстокості?

Це було чимось більшим, ніж чуванням за упокоєним, і меншим, ніж нічна варта біля гробу.

Полова душа благала хвилини відпочинку, але візія несла його. «Ще трохи терпіння», — сказав він собі. Попереду його чекала чорна темрява без видінь. То було місце, де видіння витіснили горе й почуття провини, місце, де впав місяць.

Він увійшов у цю темряву й впав би, якби Айдаго залізним хватом за плече не втримав його. Надійна опора, і лише він знає, як мовчки розділити з ним його скорботу.

— Це тут, — промовив Тандіс.

— Обережно ступайте, сір, — сказав Айдаго, допомагаючи йому увійти. Обличчя Пола торкнулися завіси. Айдаго його зупинив. І тільки тепер Пол відчув кімнату на дотик і на слух. То було вирізане в скелі приміщення зі стінами, схованими за гобеленами.

— Де Чані? — прошепотів Пол.

Голос Хари відповів йому:

— Вона тут, Усулю.

Пол уривчасто зітхнув. Він боявся, що її тіло вже віднесли до відновлювачів, де фримени забирають воду племені. Чи такою була його візія? Через свою сліпоту він почувався покинутим.

— Діти? — спитав Пол.

— Тут, мілорде, — відповів Айдаго.

— Прегарна двійня, Усулю, — промовила Хара, — хлопчик і дівчинка. Бачиш? Тут, у