Месія Дюни - Френк Херберт

Чані отямилася, переборюючи бажання гірко розсміятися. У присутності Муад’Діба навіть запахи міняються!

— Були пильні справи, які він не міг відкласти, — промовив гхола, помилково зрозумівши її вагання.

— Так… так, розумію. Я ж прилетіла разом з усім цим роєм.

Вона згадала політ з Арракіна, зізнавшись собі, що не сподівалася його пережити. Пол наполіг на тому, що сам пілотуватиме власний ’топтер. Безокий, він привів машину сюди. Після цього вона зрозуміла, що її вже ніщо не здивує в ньому.

Її живіт прошив черговий напад болю.

Гхола, помітивши її уривчасте дихання й стиснуті щелепи, сказав:

— Надійшов ваш час?

— Я… так, це воно…

— Ми не можемо зволікати, — сказав він, відтак ухопив її за плече й квапливо повів униз коридором.

Відчувши його паніку, вона сказала:

— Час іще є.

Він, здавалося, не почув.

— Дзен-сунітський підхід до пологів, — сказав, іще більше її підганяючи, — це чекати в стані найбільшого напруження, не ставлячи собі жодної цілі. Не змагатися з тим, що має трапитися. Змагатися — це готуватися до поразки. Не спокушатися здобуттям цілі. Так здобудеш усе.

Доки він говорив, вони дісталися входу до її покоїв. Підштовхнувши її за завіси, гхола гукнув:

— Харо! Харо! Час Чані настав. Клич лікарів!

На його заклик забігали слуги. У загальному людському гармидері Чані почувалася ізольованим острівцем спокою… аж до наступного нападу болю.

Гайт, вигнаний до зовнішнього коридору, зайнявся аналізом власних вчинків. Почувався зафіксованим у певному моменті, де всі правди були лише тимчасовими. Зрештою він усвідомив, що причиною всіх його дій була паніка. Причиною цієї паніки була не ймовірна смерть Чані, а те, що в такому разі сюди прийде Пол… сповнений скорботи… його кохана… її не стало… не стало…

«Щось не може постати з нічого, — сказав собі гхола. — Що спричинило цю паніку?»

Він знав, що його здібності ментата притупилися, відтак глибоко, уривчасто вдихнув. Якась тінь лягла на його розум. У мороці, що охопив його душу, він відчував лише, що чекає якогось абсолютного звуку, тріску гілки в джунглях.

Зітхання струснуло ним. Небезпека минула, не вдаривши.

Повільно, зібравшись із силами, долаючи перепони, він занурився в ментатську свідомість. Викликав її силоміць — не найкращий метод, але так було потрібно. Усередині нього примарними тінями рухалися люди. Він був проміжною станцією для всіх даних, з якими будь-коли стикався. Його єство наповнили ймовірності. Вони пропливали перед ним, а він порівнював й оцінював їх.

На його чолі виступив піт.

Нечіткі, невиразно сформульовані думки відлетіли в темряву нерозпізнаними. Незамкнуті системи! Ментат не може належно працювати без усвідомлення того, що оперує в незамкнених системах. Усталене знання не може охопити нескінченність. Всезагальність не можна оглянути зі скінченної перспективи. Тому він мусить стати нескінченним бодай на мить.

В одному з блискавичних спазмів побачив Біджаза, котрий сидів над ним, світячись якимсь внутрішнім полум’ям.

Біджаз!

Карлик щось зробив із ним!

Гайт відчув, що балансує на краю смертоносної прірви. Він проектував у майбутнє лінії ментатських розрахунків, аби побачити, що може розвинутися з його власних дій.

— Примус! — задихнувся він. — Мене налаштовано на примус!

Кур’єр у синій формі, котрий саме проходив повз Гайта, завагався:

— Ви щось сказали, сер?

Не дивлячись на нього, гхола кивнув:

— Я все сказав.

***

Жив колись чоловік, мудрувати охочий, Він стрибнув у пісок і випалив очі, Проте він народився відважним створінням, Тому не жалівся, що очниці пусті, На поміч собі він прикликав видіння, Стрибнув іще раз — просто в святі.

Дитячий віршик з «Історії Муад’Діба»

Пол стояв у темряві перед січчю. Пророче видіння показало йому, що зараз ніч і місячне сяйво вирізьблює силует каплички на Бородатій Скелі, угорі ліворуч. Пам’ятне місце: перша його січ, де вони з Чані…

«Я не повинен думати про Чані», — сказав він собі.

Видіння говорило йому про довколишні зміни: купка пальм далеко праворуч, чорно-срібна лінія канату, що ніс воду крізь дюни, наметені ранковою бурею.

У пустелі пливе вода! Пол згадав про води іншого світу, про ріку, яка текла на його рідній планеті Каладані. Тоді він не розумів цінності такого потоку, навіть якщо це каламутне течиво в прокладеному через пустелю канаті. Скарб.

Ззаду, делікатно покашлюючи, підійшов помічник.

Пол простяг руку до магнерамки з єдиним аркушем металопаперу в ній. Він рухався так само повільно, як вода в канаті. Візія пливла, але він усе менше хотів рухатися разом із нею.

— Даруйте, сір, — озвався помічник. — Це угода із Сембюле — потрібен ваш підпис.

— Я сам можу прочитати! — різко відповів Пол. У належному місці написав «Імпер. Атрід», повернув рамку, вклавши її точно в простягнуту руку помічника й усвідомлюючи викликаний цими діями переляк.

Помічник утік.

Пол обернувся. Бридка безплідна земля! Він уявив її собі, просяклу сонцем і жаротою, усю в піщаних осипищах і темних пилових проваллях, місце ворушких пісків і демонських вітрів, що надувають на скелях маленькі вохристі дюни. Але це й багата земля: велика, розлога, вона виривалася з вузьких тіснин на простори, на вигладжені бурями пустирища, на бастіони скель і вирізьблені вітрами гірські хребти.

Уся вона потребувала лише води… і любові.

Пол подумав, що життя перетворить цей зловісний смітник на лагідні рухливі форми. Таким було послання пустелі. Контраст між тим, що було, і тим, як стало, приголомшив його. Він хотів обернутися до помічників, що зібралися біля входу до січі, та гукнути їм: «Якщо потребуєте поклонятися чомусь, поклоняйтеся життю, усьому життю, кожній його часточці, поклоняйтеся найскромнішому плазуну! Ця краса об’єднує нас усіх!»

Вони б не зрозуміли. У цій пустелі їм було безмежно пустельно. Рослини не виконували для них зеленого балету.

Він опустив руки вздовж боків, стиснув кулаки, намагаючись вирватися з видіння. Хотів утекти з власної свідомості — бестії, що поглинула його. Свідомість залягла всередині, обтяжена всіма життями, які ввібрала в себе, перенасичена досвідом.

У відчаї Пол прогнав думки геть.

Зорі!

Свідомість переверталася на саму думку про всі зорі над ним —