Її величність кішка - Бернард Вербер
— Треба далі шукати мого сина і всіх врятованих.
Я розумію, навіщо потрібне мистецтво: воно тішить око, ба навіть спонукає думати, але, наскільки мені відомо, не рятує життя.
Ми сунемо мовчазними, просторими залами, коли-не-коли натрапляючи на тіла туристів — у них фотоапарати, — і охоронців — тих можна впізнати за уніформами й кашкетами. Я оминаю тіла, намагаючись не відводити погляду від картин на стінах.
Роман сповіщає: ми оглянули зали французького та італійського мистецтва, а тепер потрапили в зали, присвячені Єгиптові.
Тут усе як і скрізь: вітрини розбиті, скульптури перекинуті.
— Поглянь, твоя тезка, — привертає мою увагу Роман, вказуючи на статую з чорного каменю. — Це скульптура богині Бастет. Їй п’ять тисяч років.
Я приступаю ближче і бачу величаву кішку з людським тілом. Дрібничка, що впадає мені в око, змушує здригнутися: на чолі в неї вічко — тепер схоже маю і я.
Моєму зображенню п’ять тисяч років. Як це можливо?
Зі мною коїться щось дивне. Я вже співчувала, сміялась, журилась… та от мене проймає інше почуття — потужне і дотепер не знайоме.
Я відчуваю, як земля втікає мені з-під лап, голова йде обертом. Я непритомнію і падаю на підлогу.
Мої очі заплющуються.
Мій дух відлітає з музею, а перед очима постає інша картина.
Мої руки закінчуються долонями. Пальці всіяні перснями, на зап’ястках — масивні барвисті браслети.
Зі мною таке вже не вперше, та цього разу видіння наче реальніше.
У мене двоє грудей, вкритих тонкою тканиною. На ногах — сандалі. Переді мною — дві монументальні колонади, чорна й біла, за якими ницьма припадає людська юрба.
Торкнувшись пальцями обличчя, я відчуваю шерсть і вуса. Голова в мене досі котяча, але тіло… людське! Замість гнучкого хребта — пряма, наче здерев’яніла, спина. На місці Третього Ока я намацую на чолі коштовний камінь.
Аж тут мені сяйнуло, де я: у храмі Бубастіса п’ять тисяч років тому.
— Бастет! Бастет!
Я чую, як моє ім’я виспівує юрба, що молиться до мене.
Я здіймаю руку — всі замовкають. Тоді я промовляю:
— Друзі мої… Щойно зі мною трапилося неймовірне. Я була в трансі й бачила майбутнє: себе з друзями-людьми в музеї, що у якійсь північній країні, ген за морями. Я мала цілковито котяче тіло й звалася, як і нині, Бастет.
Натовпом прокочується шепіт.
— Я бачила місто Париж — його поки нема на світі, та колись воно постане. Там я реінкарную. Людська раса деградує, світ стане перед загрозою диктатури щурів. Ми з друзями спробуємо запобігти найгіршому.
Здається, єгиптяни третього тисячоліття до нашої ери вражені моїм видінням.
— Так, запевняю вас: настане час, коли владу над світом здобудемо ми — не люди. І здійснити цю революцію, забезпечити перехід влади від людей до котів, покликана я — чорно-біла кішка Бастет.
Відтак моє ім’я скандують ще голосніше:
— БАСТЕТ! БАСТЕТ!
Тепер я маю інформацію, якої мені бракувало. Місію врятувати світ покладено не на абикого, а на мене, бо я — стародавня богиня.
56. Синдром Стендаля
Таку назву синдром дістав через епізод у біографії французького письменника (1783–1842), а саме — емоційний шок, якого зазнав Стендаль під час подорожі до Італії 1817 року.
Там письменник відвідує базиліку Санта-Кроче у Флоренції — місті, що його називають колискою мистецтва Відродження, оглядає каплицю Нікколіні, де бачить картину «Зішестя Христа у Лімб» художника Бронзіно.
Його очі застилають сльози, серце вискакує з грудей, голова йде обертом — письменник заточується.
Зашпортавшись, намацує лавку, сідає. Щоб оговтатись, береться читати поему, та це не допомагає — навпаки: за його власними словами, текст ще дужче збурює почуття: красу барв доповнює краса слова.
Хворий Стендаль змушений лягти в ліжко.
Згодом він напише: «Мене наче охопив екстаз».
Сорок років потому англійська письменниця Вернон Лі описала схожі враження від споглядання «Весни» Ботічеллі: «Ця картина заволоділа мною — я зазнала неабиякої втіхи».
1979 року італійська психіатриня Граціелла Маґеріні дослідила й описала двісті аналогічних випадків ураження туристів синдромом Стендаля, коли вони перебували у Флоренції.
За її словами, відвідувачів так приголомшує глибина твору і геній митця, що вони впадають у транс. Хтось відбувається легким запамороченням, але трапляються навіть істеричні напади.
Найпоширеніші симптоми цього синдрому — спітнілі долоні, прискорене дихання, порушення зору, блювота, дрож, галюцинації, що нерідко супроводжуються затяжним безсонням.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
57. У полоні хвиль
Гадаю, те, якими ми станемо, закладено в нас іще до народження. Життя лише вказує шлях, запрограмований задовго до нашого першого подиху.
Коли ми забуваємо цю просту істину, вона являється нам завжди й скрізь — як сон, як знак, як передчуття.
Мені от щойно нагадали, що й до чого.
І то як живо!
Коли я розплющую очі, храм Бубастіса вмить тане, й коло Піфагора я бачу Анджело.
Я маю вже не руки, а лапи з кігтями, що їх можна втягувати й випускати; спина звично гнучка; груди, одяг, прикраси, сандалі — усе позникало.
Що це було?
Я й не здогадувалася, що мистецтво здатне так затуманити голову.
Завдяки цій скульптурі з чорного каменю я контактувала з самою собою — такою, якою була п’ять тисяч років тому. Я стріпую головою. Скільки часу минуло? Не знаю. Але без пам’яті я була довго — це вже напевно.
Анджело лизькає мені обличчя — видно, тішиться, що мама його не покинула. Я теж рада бачити сина живим-здоровим. Легенько відіпхнувши Анджело лапою — годі вже мене слинити, — я дивлюся поверх знайомих облич і не розумію, де ми.
Я бачу десятки стільців, вишикуваних у ряди перед товстими шибами, за якими міняється краєвид. Ми вже не в Дуврі.
— Ти як? — запитує сіамець.
— Де ми?
— На річковому трамваї, — пояснює Піфагор. — Ми вже добряче налякались, та коли збагнули, що ти просто знепритомніла — мабуть, від надміру емоцій, — потягли тебе з нами. Тоді прилетів Шампольйон — він знайшов утікачів у римському залі музею.
— Ну, якщо точно, то птаха примітив я. Та й подумав, що він поспішає до нас, — устряває Анджело. Мій син ніколи не вирізнявся скромністю: мовляв, усе хороше — це його заслуга.
— Тож ми кинулись до берега й сіли на єдиний трамвайчик з повним баком палива, — озивається Есмеральда.
Диви-но… І ця тут?
— Річковий трамвайчик? Що це?
— Такий собі оглядовий корабель для туристів,
