Її величність кішка - Бернард Вербер
Для кращого розуміння механізмів ієрархізації Дідьє Дезор помістив разом шість експлуататорів. Бійка не вщухала цілу ніч. Уранці було чітко відтворено вже звичний розподіл.
Той самий результат науковець дістав із шістьма експлуатованими, шістьма незалежними плавцями та шістьма цапами-відбувайлами.
Отже, ролі незмінні — хай яка група у клітці. Експеримент повторили у більшій клітці — з двомастами гризунами. Вони билися всю ніч. Уранці виявили трьох жорстоко вбитих — роздертих на шматки — щурів. Мораль: що більше гризунів, то жорстокіші вони до цапа-відбувайла. До того ж, експлуататори з більшої клітки обрали з-поміж себе ватажка та ще й приставили до нього помічників, які, власне, й перебрали на себе всі його обов’язки, щоб він взагалі не мусив нічого робити.
Нансійські дослідники продовжили експеримент — взялись аналізувати мозок піддослідних. Як виявилося, найбільшого стресу зазнали аж ніяк не цапи-відбувайли та не експлуатовані, а — хто б міг подумати — експлуататори. Вочевидь, вони боялися втратити привілейоване становище: це б означало необхідність добувати їжу самотужки.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання, передруковано з Тому І ЕВАЗК
59. Вимушена зупинка
Я вже казала, що маю чимало незначних недоліків, але є в мене й велика чеснота: здатність до самокритики.
Мабуть, дарма я ходила манівцями в розмові з Наталі.
Моя служниця — на кормі сама, сидить собі на лавці. Я вирішую не марнувати такої нагоди:
— Коли вже ви з Романом займетеся ділом? Доки можна зволікати?
Вона довго кашляє; заспокоївшись, усміхається, тоді гладить мене по голові:
— А тобі що до того?
— Знаєте, служнице… ви людина непогана, і я зичу вам тільки добра. Ви казали, щоб бути схожою на вас, мені бракує гумору, мистецтва й любові. Але що довше я дивлюсь на вас із Романом — то дужче переконуюся: для людей кохати — це неодмінно ускладнювати, хоча насправді все просто. Чого ви з цим тягнете? Всіх вже дратує ваша дурість.
— Думаю, час допоможе нам впевнитись у почуттях.
— Жартуєте? Ви зустрічаєтесь не перший день! І щохвилини можете загинути!
— А що, як він — не та людина?
— То покохайтеся разочок — і все стане на свої місця! Коли отак тягнути — ніколи ні про що не дізнаєшся. Не знаю, що такого вам порадити, та на вашому місці я б ні секунди не вагалася. Замість штучних парфумів він би вдихав мій природний запах… Дайте йому понюхати ваш піт, покрутіть задком, наповніть його ніздрі феромонами! Покажіть сідниці. Так бодай щось з’ясуєте.
Наталі сміється, але — я відчуваю — нещиро: намагається приховати збентеження перед реальністю, прийняти яку вона поки що не готова.
Куди їй збагнути мою природну мудрість. Вона глузує з мене.
— Я, взагалі-то, серйозно. Вам треба роздягнутись перед ним.
Увесь цей одяг перешкоджає вашому запаху дістатись його ніздрів. Це аж ніяк не сприяє налагодженню нюхового контакту.
Наталі тягнеться взяти мене на руки й приголубити — власницький жест. Я й досі для неї мов та плюшева іграшка. Чи песик, який тільки й знає, що канючити ласки в хазяїна. Рвучко вивернувшись, я тікаю.
— Куди ти, Бастет? Повернись!
— Ви просто бісите мене, Наталі! Навіть не уявляєте, як!
Вона кидається за мною навздогін.
— То як мені вчинити?
Ну добре, я розвертаюся.
— Коли вже людей збуджує контакт слизових оболонок губ і демонстрація вимені — візьміться врешті до цих забавок, віддайтесь рятівному репродуктивному акту. Про мене, це не так і складно.
Наталі широко всміхається у відповідь.
Вона мене бісить, бісить, бісить.
Я думаю: якщо вона й далі буде комизитись і вдаватиме недотику — на ній світ клином не зійшовся. Знайду собі іншу людину — моторнішу й зараднішу. Бо ця така вже здихля, нема сил…
Аж тут лунає сирена річкового трамвайчика.
Щодуху кидаюсь на ніс, а там нова халепа: досі судноплавну річку загачують десь із десяток безладно позчіплюваних барж. Такої перепони нам не подолати.
— Це кінець, — шепоче Есмеральда.
Оце вже песимістка. Певно, напад на острів Сіте геть відібрав їй здатність до тверезого мислення.
— Що тепер? — повертаюсь до Романа.
— Далі ми не попливемо, — відказує він.
Двоє людей напружено міркують. Я майже чую, як ворушаться їхні мізки.
Ступивши до мене, Піфагор стурбовано придивляється до загати.
— Щури наспіють і всіх нас переб’ють… я чую бійню, як на острові Сіте, — схлипує Есмеральда.
Про мене, то цілком безглузде бідкання, що справі точно не зарадить.
— Моя мама найкраща, вона точно щось придумає!
Мій син туди ж — аби щось ляпнути.
Ото компанія зібралася — що й казати!
Я повертаюсь на корму, до Наталі. Вона дивиться в бінокль.
— Здається, ми проминули чималий острів — он, вище за течією. Можна повернутись. Там укріпимось і спробуємо втримати позицію.
— Коли що — ми маємо колючий дріт і всі засоби для спорудження дирижабля.
— Певно, це острів Лакруа, — долучившись до нас, повідомляє Роман Веллс. — Я тут уже бував. Найбільший острів у Руані. Там є ковзанка, якісна інфраструктура, — це все може нам стати в нагоді. Та й мости до острова зруйновано, принаймні так мені здалося.
Лакруа? Поганий знак, надто коли втікаєш від того, хто ладен тебе розіп’ясти. Втім, ми таки розвертаємось і пристаємо до цього берега, що, сподіваюся, нас прихистить.
Я вивчаю місцевість. Острів Лакруа менший за Сіте, будівлі новіші. Як і казав Роман, три мости, що вели до острова, повалено (чи навмисне зруйновано — мабуть, за часів громадянської війни).
Тож дістатись острова можна тільки по воді.
Роман і решта молоді поспіхом заходяться майструвати довкола острова захисний електричний паркан. Це забирає не одну годину. Нарешті вони під’єднують загорожу до трансформатора. На щастя, електроенергія в місті є. За словами Романа, мережа під’єднана до найближчої атомної електростанції, цілком автоматизованої і досі справної.
Тільки-но наші слуги люди впоралися з оборонною системою, — бачу, як вдалині курить хмарка пилу.
Пацюки.
Ми з Наталі видираємось на дах якоїсь висотки. Припавши до бінокля, вона пробує оцінити ситуацію. Тоді передає його мені. Я бачу тисячі пацюків. Їхній запах такий гострий, аж мої ніздрі, попри значну відстань, мимоволі здригаються.
— Не думала, що їх буде аж так багато, — шепоче Наталі.
Мене завжди дивувала людська наївність. Ми ж на власні очі бачили пацюче військо — ще у Версалі!
Діставшись берега, кількасот гризунів пускаються вплав — просто до нас. Подолавши річковий рукав, нападники вмирають, уражені електричним струмом від контакту з нашою захисною системою. Та це їх не спиняє.
— Так дивно: бачити,