Її величність кішка - Бернард Вербер

— Якщо смерті вони не бояться — нам буде непереливки, — зітхає моя служниця.

Ніщо їх не спиняє. Пацюки задумали безпечно потрапити на острів по містку з трупів, який тут-таки намагаються спорудити.

— Пливучи до острова, щури намокли, тож тепер вони самі — провідники електричного струму, пояснює Роман, долучившись до нас. — Шансів у них катма.

І справді, по кількох невдалих спробах, ціною життя сотень наших побратимів, брунатна орда врешті капітулює — щоб отаборитися на березі.

— Пацюки взяли нас в облогу! — репетує Есмеральда, підскочивши до мене, Анджело й Піфагора. — Погляньте-но, вони вже лагодяться будувати греблю — там, вище за течією. З островом Сіте це спрацювало, тому й тут — стратегія та сама. Що тепер? Чекати, поки вони припхаються, поморять усіх голодом і нападуть, як того разу?

А що коли людські забобони все-таки небезпідставні? Де Есмеральда, там і халепа — невідь-звідки, наче пороблено. Еге, ця чорна кішка точно на біду. Я прошиваю її поглядом — мої зелені очі проти її жовтих, — тоді випалюю:

— Я знаю, що робити.

Всі як один дивляться на мене — і я відкриваю свою найзаповітнішу мрію.

— ПОРОЗУМІТИСЯ.

— Порозумітися… з ким? — зацікавлено ворушить вушками Есмеральда.

— З Тамерланом.

— Але як? — допитується Наталі.

— Звичайно, Шампольйон може перекладати, та особистий контакт, як на мене, дієвіший. Щурячий король має Третє Око — я також.

Чом би нам не налагодити прямий зв’язок? Досить лише під'єднати наші мізки одне до одного — і ми зможемо вести діалог або навіть знайти рішення, що влаштувало б усіх.

— Ти ладна говорити з тим, хто хоче всіх нас прикінчити? — обурюється Есмеральда.

— Укласти мир можна тільки з ворогами, — роздратовано відрубую я.

— Та ж він — кровожерливий щур! Він як побачить тебе — прикінчить, а тоді й нам кишки повипускає, — нявчить чорна кішка. — Ти не знаєш, яка різанина була на Сіте, — тому й віриш у ці перемовини, але послухай мене, з цим пацюком не домовишся.

Піфагор чухає задньою лапою за вухами — ретельно зважує всі «за» і «проти».

— А зрештою, — нявчить він, — чом би й ні.

Наталі з Романом вагаються. Тоді Шампольйон пропонує:

— Коли що — я можу влаштувати зустріч. Полечу до берега й переповім Тамерланові вашу пропозицію. Я буду високо — мене їм не дістати.

— Ти говориш щурячою мовою?

— Я знаю мишачу, але ж і ті, й ті — гризуни… мабуть, і мови у них схожі. Коли ні — вже якось прилаштуюсь, щось та й вигадаю — мені не первина.

Здається, ми дедалі більше потребуємо цього пернатого. Матиму на увазі його комунікативні навички та неймовірну здатність літати, уникаючи в такий спосіб численних пасток на землі.

— Не гаймо часу. Лети, Шампольйоне! — не чекаючи згоди від решти, наказую я.

Какаду жваво спурхує до загаченого пацюками берега.

— То наша думка тебе не цікавить? — обурюється чорна кішка з жовтими очима.

— Я сама вирішую й сама відповідаю за наслідки, хай би які вони були. Так ефективніше.

Анджело хитає головою — на знак беззаперечної підтримки. Це вже занадто. Треба йому пояснити, що дрібка стриманості дозволяє краще комунікувати.

— Ти хоч усвідомлюєш, з ким матимеш справу? — напосідає Есмеральда.

Я двічі не повторюю. З дурними так завжди: пускають все повз вуха, а ти марнуй свій час, пояснюй очевидні істини.

Раніше ця співунка здавалася мені симпатичною — тепер же вона геть відстала від життя — замість прийняти новий, динамічніший світ, вона досі затуркана давніми страхами, що не дають їй рухатись.

Моя бідненька Есмеральдо, на щастя, королева я, а не ти. Ти тільки й знаєш що ганити, а як самій щось придумати — дзуськи. З такою вдачею вирішальні битви не виграєш.

Не завдавши собі клопоту в чомусь її переконувати, я знову припадаю до бінокля. Бачу Шампольйона — той наче завис у повітрі десь так на метр над білим силуетом, що його я, здається, розгледіла.

Він звертається до «нього».

За кілька хвилин папуга стрілою летить назад. Всівшись на поруччя, обтрушує пір’ячко.

— Що він сказав?

— Спершу не хотів і слухати. Я розповів, що серед нас є коти з Третім Оком, а отже, можна провадити прямі й цілком прозорі перемовини. Це його не переконало, тому я, трохи посушивши голову, вдався до інших аргументів.

Браво, Шампольйоне!

— Яких таких аргументів? — допитується Есмеральда, скептична до блискучих здобутків папуги.

— Тепер хоч маємо з чого почати. Це головне, — відповідаю замість Шампольйона.

— Зустрітися треба десь на нейтральній, безпечній території, — каже Піфагор.

Какаду й тут не розгубився:

— Як летів — я бачив серед річки, в очереті, закинутий човен, десь так на пів шляху від острова до берега. Кіт і щур якраз би там помістились.

Есмеральда невдоволено хитає головою, Шампольйон замислено настовбурчує чубчика, двоє людей, здається, й собі вагаються. Ми дивимось, куди вказує папужий дзьобик.

— Чудово, я пішов, — нявчить Піфагор. — Я маю Третє Око.

— Ні, піду я, — заявляю категорично. — Я також маю Третє Око.

— А чого не я? — сіамець помітно обурений.

— Бо я — самиця. А отже — краще тямлю у словесних поєдинках. До того ж, це була моя ідея, хіба ні?

Це ж треба — йому ще й розтлумач, що двічі два — чотири! Не казатиму ж я, що самці занадто простодушні й передбачувані…

— А не боїшся, що він тебе вб’є? — питає Есмеральда.

— Коли боятися — нічого не буде. Така вже у мене вдача — цікавість пересилює страх.

Бачу захоплений погляд сина — здається, для нього я героїня. Це додає мені сил.

— Ну то чудово, — мовить Піфагор, — іди.

Овва! Здався мені його дозвіл…

— Тепер усе в твоїх лапах, Бастет, — стривожено озивається Наталі. — Щасти.

Я вже ладна спускатись, коли Піфагор кладе лапу мені на плече.

— Стривай-но, Бастет, лиши РЕВАЗ тут. Хтозна, як там усе повернеться…

— Ти це серйозно? Тамерлан нізащо не здогадається, що то за штукенція така. Для нього це просто ошийник з кулоном.

— І все-таки… не хочеш зняти? — наполягає сіамець.

Я все розумію — він із самого початку мріє повісити собі на шию людські знання. Хоче бути королем — замість мене.

Моя матуся завжди казала: «Усяке лихо — від нудьги і заздрощів. Нудьгу долають дією та ризиком. А заздрощі… тут треба просто поступитись.» Тож я маю переконати сіамця — задля його ж блага! — поступитися й дати мені ризикнути.

Він має прийняти очевидне: я прудкіша, мої ідеї оригінальніші, і я вільна. Щодо РЕВАЗ