Olya_#1 - Володимир Худенко
Комплектація: A/R(штурмовик/розвідник);
Бортовий номер: 4479, 4331;
Пункт базування: «Gomel», «Foxhound»;
Підрозділ: 17-те авіакосмічне крило (СБ ООН)
Позивний: «Hornet 3/8», «Hornet 2/2»
…
Макс стрепенувся, а Оля на те лиш мляво всміхнулась.
— Спокійно… вони нас не бачать.
Вона вміло скерувала «додж» у затінені болотисті хащі — мобіль проплив низенько над загнилою стоячою водою, верболози та очерет шкребли по обшивці й дисплеях…
— Вони щось шукають? — спитав Макс, нахилившись до панорамного дисплею і задравши голову.
— Патрулюють, — байдуже кинула Оля. — Sharoyobyat'sya…
Панорамний дисплей підсвітив дві невеличкі тіні, що стрімко прошмигнули вгорі, над кронами низькорослих берізок та миршавих сосен…
— Нічого вони тут не шукають… — гидливо скривилась Оля. — Такий порядок.
Вона неуважно тицьнула по незнайомій Максу іконці на головному дисплеї, і в салоні почулись напрочуд чіткі голоси, чоловічий та два жіночих.
Жіночий: «… Вісім, розворот вліво на курс Могильова, покажіть-но мені… четвертий квадрат, як зрозуміли?»
Чоловічий: «Прийняв, Гомель, розворот вліво виконую, два-два за мною…»
Другий жіночий: «Виконую».
Чоловічий: «Гомель, пробиваю поверхню… як картинка?»
Жіночий: «Хорнети, картинка чудова, скануйте далі, прийом»
Чоловічий: «Так… знижуюсь…»
Оля знов тицьнула по іконці і голоси стихли.
— Вони ж щось шукають? — спитав знов Макс.
— Повстанців, — знизала плечима Оля. — Але не знайдуть.
— Чого?
— Ну нас же не знайшли.
Вона повела мобіль далі хащами, неспішно.
— Зараз… — промугикала, — почекай.
Макс задивився на болотну воду, ряску та жабуриння, зарості рогози… Між чахлих деревець тулились торф’янисті, оброслі папороттю горбики і більш просторі заплави в лататті — косе ранкове проміння грало там зайчиками по тихій воді. Невеличка болотна черепашка зі слизьким, ледь коричнюватим панциром, крутнувши кумедною голівкою, неповоротко ковзнула в тінисту місцину під самим мобілем… Макс неуважно простежив за її рухом, і раптом узрів там дещо… геть неочікуване. Він нічого не сказав про це Олі, але готовий був заприсягтися, що то не що інше, як зотлілі людські останки в обплетеному тванню бронескафандрі…
13.
Могильов просто-таки вразив Макса. Та й як інакше? Це був покинутий мегаполіс, що виростав із лісів. Ще на підльоті між хащ стали мелькати явно штучні водойми й поля, рештки старих пішохідних доріг, тополині алеї, контури енергорозвязок, гравішляхи, неясні руїни на узліссях…
А потім на обрії показались шпилі мертвих хмарочосів — ціле громаддя їх. Понурі, облізлі, частково обвалені, вони стирчали з безкраїх лісів на милі і милі навкруг — без мерехтливого плетива авіапотоків, ядучих вогнів реклами, без усього…
— Ближче не полетимо, там небезпечно, — мовила Оля і повела мобіль на зниження.
— Через отих військових? — спитав Макс.
— Не їх тут треба боятись.
Мобіль крутнувся над околицею мертвого міста і завис над широкою площею із зарослих травою силіколових плит. На дальньому боці площі виднілась чорна роззявлена паща покинутої станції гравіпоїздів, справдешня паща у вигляді голови Анати — офіційного маскоту Bharat Limited, стилізованої кобри в смішній пілотці. Аната широко всміхалася, але пара маленьких видовжених ікол робила ту посмішку трохи зловісною… До того ж один бік змії був деформований і розкришений, ніздрі забиті торішнім листям, а напівпрозоре праве оченя одиноко поблискувало з хащ фосфоричним багрянцем — ліве було вибите.
У затінку за пащею Анати купчились шматки естакад, якісь знівечені вітрини — над ними нависав обвалений хмарочос і кілька менших будівель. Трохи ближче до місця їхньої посадки по периметру площі звисали облізлі жили енергомосту, а просто перед їхнім взором тяглося поле і поле в яругах та рідких дібровах.
Дверці «доджа», простогнавши, піднялись і впустили в салон хмільні пахощі тихого літа.
— Яка тиша… — видихнув Макс.
Він бував у заповідних зонах, на курортних планетах, жив нині в фешенебельному готелі в центрі Мюнхена (де, між іншим, діяли суперстрогі «шумові обмеження»), проте, здається, ще ніколи в житті не слухав такої тиші — самі мляві подихи пахучого вітру, шелест висохлих трав, тріск цвіркунів, пташиний переспів у лісах…
Над потрісканим силіколом хитались висохлі стебла пирію — шелестіли по обшивці «доджа», мовби намагаючись пролізти в салон…
— Ти питав, на біса тут військова база…
Мовила Оля, але Макс її не почув — він спрагло вслухався в липневу тишу.
Вона викликала з багажного відділення вертливу змійку шпильки і пустила в своє каштанове волосся — шпилька видовжилась і поповзла в закудланих каштанових пасмах, звиваючись, вирівнюючи їх, обережно розчісуючи їх…
— Формально Гомель контролює Московські пустища, — продовжила Оля. — Але насправді — кому потрібне заражене згарище?.. Гомель контролює «заброшку», і зараз ми в її серці… Welcome to Mogilev.
Змійка-шпилька врешті впоралась зі своєю роботою і сплела Олині каштанові пасма в симпатичний пишний хвіст.
— А це місто… — немов отямився Макс, — його також лишили під час війни?
— Ні, — Оля крутнула головою. — Його бомбардували, так… але не його, а…
Вона неуважно вказала рукою вбік на оте забур’янене лісисте передмістя з
