Olya_#1 - Володимир Худенко

Знов якийсь гомін, шелестіння, і Оля випалила:

— Idi na huj koroche!..

Махнула рукою і так само розкуто покрокувала назад. Старий і дівча кинули вслід їй неприємний колючий погляд, зиркнули так само на Макса і поплентались у свої хащі.

Макс спочатку вирішив, що Олина злість — то така хитромудра гра, але як вона підійшла, то видно було, що вона дійсно якась така… сердита?

Max:

— Щось сталося?

(09:45:59)

Olya:

Suxx

…

— Ходімо, по дорозі поясню…

(09:46:00)

У мобілі, під час зльоту, Макс спитався ще раз:

— Якісь проблеми?

— Одна, — буркнула Оля. — Але велика.

— Яка?

Вона роздратовано ляснула розкритою долонею по головному дисплею і знов коротко буркнула:

— Оця.

По дисплею заструменіли потоки даних, а потім він показав вельми розмиту картинку. Імовірно, це був фрагмент групової фотографії — на ній Макс побачив молоду дівчину, десь по плечі… Вона була вдягнена в щось подібне до отих бачених тільки-но маскхалатів, таке ж мішкувате і цупке, а з-під розстебнутого коміра і погаслого пучка інтерактивних з’єднань виглядав ще й предмет одягу, котрий Макс бачив хіба що на архівних відео чи в ретро-дрімах: елемент парадної форми російського космодесанту — біло-блакитна тільняшка. Здавалось, із обох боків дівчину хтось обнімає за шию, і вона когось обнімає — з її правого плеча звисала міцна чоловіча кисть, з-за потилиці також виглядав шматок чиєїсь руки в такому ж маскхалаті — чи чоловічої, чи жіночої, не розібрати… У дівчини було пишне і довге каштанове волосся, світліше за Олине, розпатлане, закудлане, воно стелилось по її плечах, по міцній чоловічій руці, спадало за комір, на груди, обрамляло молочно-бліде, овальне, наївне лице. Так, саме наївне — таким воно здалось Максу. Ці по-дитячому вигнуті брови і якась соромлива півусмішка розчулювали, обеззброювали, проте… Проте, вглядівшись краще, Макс начебто розрізнив якісь невловимі деталі отого скромного, соромливого образу. Ось хоча б і та усмішка — вона асиметрична. І не просто собі асиметрична — один кутик губ немов усміхається, а інший ледь помітно кривиться, якось так зверхньо, гидливо… І як дивитись лише на оту скривлену половину лиця, то усмішка видається скоріше презирливою. А ще очі. Великі, світло-блакитні, їх би назвати красивими, але вони були якісь абсолютно… скляні. Вони не дивились, не випромінювали нічого — навіть презирства чи погорди — скляночки, муляжі…

— Хто це? — спитав Макс розглядаючи.

— Кірочка, — процідила Оля крізь зуби. — Blyadina, nenavizhu!..

І раптом з усієї сили вмазала по зображенню підошвою.

— Ти чого? — сполошився Макс.

— Нічого, — покривилась Оля.

— Та хто це така??

— Тварюка, котрої я боюсь більше всіх на світі, — швидко проговорила Оля.

— Я думав, ти нікого не боїшся, — спробував пожартувати Макс, але Оля навіть не всміхнулась — лиш відсторонено мазонула пальцями по дисплею, і перед зображенням виплив прямокутник стислої довідки:

Кіра Арзамасова (рос. — Kira Vladislavovna Arzamasova)

27 років, Могильов (імовірно)

Російська терористка-бойовик, польовий командир, лідер «Вільної Росії»

…

— Вона… не схожа на бойовика, — здивовано протягнув Макс.

Власне, він розумів, що бовкнув дурницю — він бачив бойовиків хіба оце нині та ще інколи в репортажах, побіжно — якихось ув’язнених волоцюг, котрих журналісти називали бойовиками…

— Вона й не бойовик, — сухо одповіла Оля.

— А хто?

— Професійна терористка, от хто.

Макс трохи помовчав, а тоді все ж спитав:

— А в чому різниця?

Оля зітхнула і заговорила, не те щоб неохоче, але якось… тяжко.

І немов сама до себе…

— Арзамасова практик, а більшість «басмачів» дурні ідеалісти, смішно… — вона задумалась, мляво всміхнувшись. — Я могла більшість із них «ubrat' na bazare» тим простим фактом, що вони ніхто і звати їх ніяк, волоцюги з «заброшки», вони не довоєнна Росія, вони ніхто — союзницькі шльондри, мирняк, колаборанти… — Оля потягнулась. — Моя бабуся по батьку була реальним військовим крекером, і поки вони всі тут на Землі підставляли зади корпораціям, вона реально мочила козлів… Тобто…

Оля ніяково озирнулась на Макса, і той легенько торкнув її за плече, мовляв — я зрозумів, КОГО мочила твоя бабця, продовжуй…

— Так от, Кіру Владиславівну оцим усім не проймеш, ні.

— Чому?

— Як тобі пояснити… — Оля поморщилась. — Чого хочуть повстанці?

— Незалежності для конгломерації, — одчеканив Макс.

В усякому разі — в репортажах завше казали так…

— Hujnya.

— …?

— Ні, реально дурня собача. Ніхто не дасть Смоленську незалежності — це розуміє будь-хто з тих тупоголових воїнів. Вони хотять, щоб… Ну от дивись — реально вони вимагають давати росіянам громадянство, хоча б декому, хоча б формально…

- І?

— От. А Арзамасова хоче не цього, їй плювати на десятки мільйонів злиднів, які душу продадуть військово-цивільній адміністрації за зайвий десяток років життя, не те що за вічність. Арзамасова сама хоче правити конгломерацією — ось її мета.

— Але… вона ж не зможе балотуватись, її не…

— О, ні! Вона не хоче сидіти в мерії, на біса це їй? Ні, вона буде і далі чалитись по «заброшці» — яка різниця? Вона хоче сама керувати адміністрацією, — Оля заводилась все дужче, вже на Макса зовсім не зважаючи. — І якщо вона вищемить нас із