Olya_#1 - Володимир Худенко

Макс так і стовбичив на місці.

— Любий!.. — замахала до нього Оля. — Агов!.. Ти чого, е?

Він мовчав і заклопотано на неї позирав.

Вона співчутливо нахмурилась.

— Ти ніколи не катався на скейті?

Він винувато крутнув головою.

— Не бійся, — всміхнулась вона, — тут є система аварійного зниження, і взагалі — ці скейти з біса надійні. Ми малими катались на саморобних — на них дійсно можна вбитись… Але, віриш, нам навіть вдавалось втікати на них від поліції! Ми на них залітали аж у Смоленськ — на гульки, а полісмени там за нами ганялись… — вона добродушно розсміялась. — Не бійся, в разі чого я тебе підстрахую.

Трошки закотила рукав та показала йому «masterok».

— Полеті-іли!..

І вони полетіли. Перестрибнули через огородження тераси і круто спікірували в зелену зону — Оля віддалено притримувала Макса своїм ін’єктором-мутантом… Вони пролетіли над густими травами галявин, над головами поодиноких перехожих, що прогулювались доріжками, над струмочками в чагарниках, над заростями, садами, затхлими озерцями та водоспадами, над усім цим тихим, безхмарним і трохи печальним літом. Вони крутились над озерами, розлякували качок та диких гусей, перестрибували мости і пірнали під них, торкали руками верби й осоку, зривали на льоту польові квіти. Вони ганялись одне за одним, сміялись, окликали одне одного по імені, а Оля ще й виконала спеціально для Макса кілька карколомних сальто, а тоді просто на льоту вляглася пузом на скейт і, крутнувшись навколо своєї осі, стрімко прошмигнула під низеньким гротом водоспаду, ледь-ледь намочивши волосся…

Словом — у підземні гаражі готелю вони прибули аж під вечір. У Максовій секції Оля карткою Skytek від’єднала додж від техобслуговування і розрядила його — мобіль заліг у летаргію. Потому вона вляглася спиною на свій квітчастий скейт і залетіла під опори, під черево доджа… Там вона щось одно бурчала собі під носа і врешті витягла на світ божий одну з товстих судин мобіля, вколола її ін’єктором і вилізла з-під тачки.

— Що тепер? — спитав зацікавлений Макс.

— Зробимо «заквасочку»… — пробурчала Оля і виприснула вміст ін’єктора в термос із біогелем.

Потім вона налаштувала термос на якийсь нестандартний режим і поставила його на підлогу, поклала поруч «masterok», повернулась до Макса.

— Так, коханий, — мовила вона, — зараз буде найвідповідальніший і найскладніший момент. Тому не відволікай мене, добре?

— Окей.

— Я просто посиджу тут у куточку… з півгодинки. Можеш вийти на вулицю.

— Я почекаю.

Вона штовхнула скейт у куток секції під панорамний дисплей техобслуговування, всілась на нього, склавши ноги і вхопившись руками за ступні, нахилила голову, примружила очі…

«Вона спить? — подумав Макс. — Дрімає?»

Насправді Оля синтезувала в своїй ЦНС принципово нову форму ботів. Зламати фірмову тачку Chrysler було далеко не так легко, як перепрошити якісь примітивні шпильки — мобіль мав власну хитромудру імунну систему і тут потребувався творчий підхід… Але Оля знала базові алгоритми і мала досвід, зрештою — людина, що фактично була її названою матір’ю, в юності зламала і викрала не одну сотню тачок, така вже була в неї спеціалізація в їхній… як там Макс сказав? Банді?..

Вона просиділа хвилин двадцять, і «рій» був готовий. Тепер лишалось тільки…

— …Зробити «мус», — мовила вона мляво і розплющила очі.

— Що? — спитав Макс.

— Коханий, — одповіла вона так само дещо мляво, — візьми, будь ласка, «masterok» і підійди до мене.

Він виконав.

— Що тепер?

Вона кволо піднялася, повернулась до нього спиною і закотила сорочку — оголила худорляву бліду спину.

— Вколи, будь ласка, мене між хребців.

— Що? Навіщо?..

— Не переживай, там все налаштовано, — вивела вона глухим голосом. — Ти маєш взяти в мене трошки спинномозкової рідини, мені самій незручно, окей?

Він виконав, хоч і з певним острахом.

Оля розвернулась до нього і клацнула пальцем коло свого вуха — тут же немов прокинулась, як і тоді, вранці.

— Та-ак… — промугикала вона діловито і забрала в хлопця інструмент.

Вона знов виприснула вміст ін’єктора в термос із тією своєю «закваскою», ще щось там налаштувала… Тоді веліла почекати ще хвилин зо дві. Тоді викачала з термосу в ін’єктор усе, що в ньому було і… вприснула те все в товсту судину машини, потім залізла під опори і залатала ту судину назад в корпус.

Потому вона своєю ID-карткою знов активувала мобіль. Габаритні вогні мобіля засяяли, двері піднялись, і Макс із цікавістю зазирнув у салон. На всіх дисплеях він угледів Олю, що всміхалась до нього та слала йому повітряний поцілунок…

9.

Вилетіли в ніч. Так розпорядилась Оля. З вечора вона сама дистанційно завантажила багажник «доджа» найнеобхіднішими речами, а тоді віддала наказ мобілю чекати на даху. Взяла Макса за руку — так вони і вийшли з номера… На готельній парковці в цю глуху годину було досить тихо, безлюдно. Легенький вітерець доносив із зеленої зони тонкі тривожні пахощі пізнього літа, а нічний мегаполіс знай собі палахкотів навкруг ядучою рекламою, вервицями транспортних потоків — застував собою досвітнє небо.

Оля спинилась і глибоко вдихнула, так і тримаючи Макса за руку.

— Хвилюєшся? — спитав він, трохи міцніше стискаючи їй зап’ястя.

Вітер доніс знизу якийсь неясний звук — чи то тріск цвіркунів, чи кумкання жаб в затхлих озерцях, а чи, може, й просто шелест висохлих трав…

— Та ні, — вона мляво всміхнулась і кивнула. — Вперед.

У мобілі Макс усівся на місце оператора, а Оля на пасажирське, проте керувала фактично Оля — машина виконувала попередньо завантажену програму. Опустивши дверцята, «додж» одразу ж пригасив освітлення салону і яскравість дисплеїв, а тоді почав полого набирати висоту, не пірнаючи ні в один із численних мерехтливих потоків над містом.

— Я так розумію… — тихо мовив Макс, — ми летимо не на гравімагістраль?

— Ні, — так само тихо мовила Оля і знов легенько всміхнулась. — Парадний вхід тут не найпростіше рішення. Смоленськ — це ДМЗ, а не звичайна конгломерація, в які ти міг літати раніше, тож…

Макс поблажливо прихилив до неї голову.

— Словом, зайшовши зі Стокгольма чи Вроцлава, ми матимемо купу проблем. Поліція, глобальна й муніципальна, військово-цивільна адміністрація, миротворці, управління внутрішньої безпеки і таке інше — там купа контрольних служб, і взагалі туди не так просто потрапити. Ну…

Оля видобула з-під светра ланцюжок зі своєю ID-карткою.

— Я б могла потрусити перед їхнім носом оцим, але тоді тут, у Мюнхені, мені б довелось пояснювати купі людей, на біса я це зробила.