Olya_#1 - Володимир Худенко

— А хіба на це…

Почав було Макс, але Оля його перебила.

— Авжеж, на це також потрібен дозвіл. І зараз я, як і обіцяла, починаю пояснювати тобі, на біса я зламала твою тачку.

Вона ізнов усміхнулась, але вже не ото так мляво, а скоріше азартно.

— Це насправді найважливіше. Дивись, наша тачка…

Вона повернулась і прихилилась ближче до Макса.

Йому це сподобалось, як і те, що вона сказала «наша тачка».

— …Вона використовує глобальне позиціонування… як цивільна тачка, так? Сигналізує, що вона цивільна, як і в реєстрі. Але! Коли ми наберемо висоту, то почнемо відгукуватись як військовий борт. А тоді, знижуючись над «заброшкою», ми вийдемо з ешелону, і IFF тачки почне матюкатись такою абракадаброю, якої, б’юсь об заклад, ти ще зроду не чув! Бо над «заброшкою» ми підемо на малій висоті, там військові узагалі не шерстять…

Макс озирнувся на боковий дисплей — там яскрава мерехтлива пляма нічного Мюнхена поневоленьки меншала, віддалялась… Від неї у всі боки розтікались тонші й товщі світлоносні артерії авіапотоків, гравімагістралей, енергомостів; поодинокі вогники мигали тут і там — то орбітальні човники неспішно знижувались над космодромами і одлітали з них…

— … «Заброшку» ж повністю контролюють повстанці, і ми маємо прикинутись контрабандистами — у мене є заготовка і на цей випадок!..

Макс не запитував нічого, не перебивав, просто слухав її тихий голос, як музику, притулився до її скроні своєю і так ото слухав, і позирав на огні Мюнхена, на смужки магістралей і авіапотоків, на тьмяніші острівці заповідних зон і вогники орбітальних човників… Онде ледь зблиснуло над горизонтом, і ще раз, і ще — грозовий фронт повз на Баварію.

— «Шумова завіса»… це називається. В принципі…

Макс уявив, як гроза і зливи внизу пожирають духоту літа.

— У мене… є…

Вона позіхнула, і він обережно обняв її за плече, пригорнув до себе.

— Посплю, — видихнула вона і, смішно склавши ручки на грудях, засопла на його плечі.

Він нахилився, щоб легенько поцілувати її сплячу, але осікся і лиш спрагло вдихнув запах її волосся.

Воно пахло літом.

Тихим і душним, п’янким і печальним літом.

10.

Додж пірнув у пелену хмар, поплив над нею. Осьде внизу в просвіті між хмар показалась яскрава пляма Вроцлава, осьде мигнуло вгорі й трошки збоку — транспортні човники знижувались, а ось у вишині пропливла чимала мерехтлива зоря… Панорамний дисплей тут же позначив її і повідомив інтерактивною індикацією:

Y-8-2 «Foxhound»—

орбітальний пункт базування Сил Безпеки ООН

— 17-те авіакосмічне крило,

— 221-та окрема космічнодесантна дивізія,

— 308-ма окрема космічнодесантна дивізія,

— Центр військово-космічних операцій Глобального регіону…

Онде аж ген над обрієм ще проплила зоря…

Орбітальний енергоблок RSK Group…

Оля так і дрімала на його плечі, а він задивився, як прямо й трохи правіше сіріє, світліє, розвиднюється, запалюється далеке липневе світання…

І навіть не помітив, як зліва до мобіля підлетів пузатий тупоносий Ембраер, він підійшов упритул і порівнявся з доджем, а тоді на загнутих вгору закінцівках його крилець двічі червонясто мигнув проблисковий маячок…

Макс уже було захвилювався, але тут помітив, що на головному дисплеї інтенсивно відображаються якісь закодовані дані — мобіль, очевидно, щось передавав орбітальному штурмовику, і той врешті, хитнувши задертими крильцями, заклав крутий віраж і полетів геть, розчинився у хмарах…

Макс ще раз зиркнув на барвисті стрічки даних та вкотре подумав, що не розуміє, просто не розуміє, як така неймовірна, дивовижна дівчина могла його покохати. Дивовижна ж дівчина у цей час рівно сопла, згорнувшись калачиком на його колінах…

11.

Десь за Вроцлавом, а може, пізніше (Макс сам задрімав і не стежив за навігаційною інформацією) «додж» почав різко знижуватись, при цьому трохи повернувши на південний схід. Пробудившись, хлопчина уздрів, що вони летять вже не над хмарами, а над лісистою рівниною, що тонула в пасмах туманів. Навкруги стояло хмарне липневе світання, і ліси розкидались аж ген до горизонту — вільхи, осики, кедри, стрункі берізки… тумани… непролазні хащі, галявини й просіки буйнотраві, річки й притоки в сизих туманах… затхлі озерця в жабуринні, оброслі осокою, очеретами, папороттю… сизий туман, туман… просіки, хащі, болотисті заплави, галявини, луки, дібровки… ліс, ліс… непролазний ліс, а їхній «додж» летів так низько, що, здавалось, торкав своїми граві-контурами вершки височенних сосен…

Макс надовго замилувався тою первозданною красою і навіть не одразу помітив, що Оля заворушилась на його колінах… Вона потяглася, легенько стукнувшись підошвами спортивних кросівок об правий боковий дисплей, і повернулась горілиць — вклалась потилицею на його коліна і сонно протирала очі. Макс не втримався і легенько поворушив її розплетене каштанове волосся.

— Паскудство… — протягнула вона і сонно позіхнула піднімаючись.

Він із цікавістю позирав, як вона за своєю звичкою поволі розчумується без усілякої стимуляції.

— Доброго ранку, — смішно пробурмотіла вона, і він знов не втримався — знов скуйовдив її нерозчесане каштанове волосся.

— Ну-у… — простогнала вона апатично і примружилась.

Хмари відступали, розвиднювалось. Рожеве їдке світання розганяло тумани. Дисплей акуратно компенсував освітлення, і Оля аж нахилилась над ним, розглядаючи туманні густі ліси, що саме трохи рідшали, прорізались затхлими гнилими болотами…

— О, «заброшка»… — мовила вона вже зовсім не сонним голосом і вивела на дисплеї один квадратик стоп-кадру, збільшила його, задивилась… Тоді вивела ще один, огляділась…

— Гомель там… — неуважно тицьнула вона пальцем кудись у правий дисплей.

— Я думав, це який заповідник… — мовив Макс, усе роздивляючись той сумний болотистий край.

— Ні, це вже «заброшка» пішла… — вивела Оля задумливо і збільшила перед його взором ще кілька шматків панорами. — Дивись.

— Що то?

Макс вглядівся в один