Olya_#1 - Володимир Худенко

— Гравітраса? — вражено видихнув він.

— Транспортна магістраль… колись була. Ось глянь.

Оля переформатувала стоп-кадр у голознімок і трошки повернула його… Макс роздивився ряд занедбаних енергоопор старої граві-магістралі, що то висився над болотними хащами, то губився в соснових заростях, кілька опор похилились, а одна чи дві майже повністю вгрузли в драговину.

— Нічого собі… — протягнув Макс.

А Оля мовчки розвернула мобіль і прискорила його. «Додж» зробив пологе коло над рештками магістралі і знизився, завис над опорами… Власне, то були не лише опори. Збоку до похилених опор тулився оброслий мохом та подекуди чахлими берізками плац стародавньої стоянки з підземними ангарами — пусті та мертві очиці ангарів зіяли колючою, вогкою тьмою, сльозились баговинням та болотною слиззю, деякі були повністю затоплені, оброслі верболозами, тьваню… Оля неспішно повела «додж» над плацом стоянки — мох, бур’яни, лишайники, чахлі берізки, потріскані силіколові плити з потемнілою розміткою… З одного боку над стоянкою нависала продовгувата трьох чи чотирьохповерхова будівля, частково обвалена, Оля підлетіла до неї ближче…

— То… — протягнув Макс, вдивляючись.

— Станція підзарядки, — кивнула Оля, й собі вдивляючись.

Макс побачив над пологим краєм будівлі великий, жовтогарячий, вирізьблений із напівпрозорого синтетичного каменю стилізований напис «RSK Group», похилений, оброслий чахлими берізками… Він тьмяно фосфорично тлів у затхлій напівтьмі болота.

А під тим написом, скраю стоянки, ще й тулилось облізла, старомодна будівля придорожньої забігайлівки — Wendy's чи KFC…

Макс смикнувся до дверей.

— Ти куди?

Оля придержала його за плече.

— Хочу… глянути ближче, — ніяково всміхнувся він.

— Ось облиш!.. — впевнено відрізала Оля. — Тут сиро і брудно, а ще тут мошкара, і які хоч кліщі, і реп’яхи, і… тут нема на що дивитись.

Вона наблизила зображення кафешки, і Макс розгледів фірмові візерунки порожніх віконниць, якийсь рядок столиків у пітьмі, мертвий екран старезного банківського терміналу і… густе павутиння в яскравих блискітках ранкової роси.

— Це все покинуто ще на початку війни коли тут товклась ціла купа біженців… під час висадки Роскосмосу на планету, — неохоче пояснила Оля. — Тут ніхто не живе, а все цінне бозна й коли видерли мародери.

Вона різко розвернула тачку над скорботною покинутою стоянкою і набрала висоту.

— Тобто тут ні на що дивитись… — немов виправдовуючись, продовжувала Оля. — Зараз ми наблизимось до Гомеля, там вже буде цікавіше. Саму базу я тобі не покажу, там усе більш серйозно охороняється. Але, либонь, я ризикну показати тобі Могильов, хоча б передмістя…

Макс іще раз зиркнув на боковий дисплей і розрізнив білосніжні енергоопори, що стирчали з болотистої глушини лісів. Вони здались йому чимось схожими на прадавні скульптури атлантів, що тримали тепер на плечах пустоту. Чи скоріш — на кістляві руки мерців, що тягли свої пазурі в тихе липневе небо.

12.

— Що таке цей Гомель? — спитав він у Олі перегодя. — Я ніяк не втямлю… на біса в цій глушині військова база?

— О, Гомель не просто військова база!.. — хмикнула Оля.

Вона вже видобула з багажника пакунок горішків і невимушено лускала їх, через раз підкидаючи горішок в повітря та кумедно ловлячи його губами.

— Гомель — це…

Вона простягла до Макса пакунок, і той узяв і собі жменьку.

— Там базується ціле авіакосмічне крило і одна космічнодесантна дивізія… А ще одна інколи літає сюди на підсилення з Фоксхаунду, це…

— Foxhound? — Макс хруснув горішком та задумався. — Підожди, це… це орбітальна база ООН, ми якраз летіли, і я…

— Так, ми летіли їхнім ешелоном, — Оля кивнула. — «Скопа», що підлітала з тобою познайомитись, — вона всміхнулась, — прийшла з Фоксхаунду, не з поверхні…

— Стоп, а ти звідки… — почав було Макс.

А Оля на те лиш, всміхаючись, постукала пальчиком по своїй скроні.

— Моніторила?

— Аякже.

— Ти взагалі мені не довіряєш? — вдавано нахмурився Макс.

— А раптом би там сиділа якась довгонога лярва!.. — обурено випалила Оля. — І ви з нею сконектились…

Макс пожбурив у Олю горішком, але та спритно впіймала його в п’ятірню і тут же з’їла.

Макс із силою придушив смішок.

— Там сиділа не лярва? — спитав він, все ж легенько всміхнувшись.

— Лярва, але не довгонога, — скептично повела бровою Оля.

Він знову всміхнувся і поклав правицю їй на коліно, ковзнув пальцями по еластичній поверхні шортів…. Оля гнівно відкинула його руку і виструнчилась, із усієї сили зображуючи ревнощі, але кутик її губи зрадницьки затремтів.

Макс також виструнчився і розкусив останній горішок. Він добре знав, що вона трошки комплексує щодо своєї «коротконогості» та підборіддя, котре «жахливе, жахливе, nenavizhu…», і намагався час од часу і словом, і ділом допомогти їй подолати ці комплекси.

— Гомель це таке собі… військове містечко, — продовжила вона, вдивляючись у простори боліт на панорамному дисплеї. — Не мегаполіс, звичайно, але чимале. Там чого тільки немає. Навіть табір військовополонених…

— Військовополонених?

— Угу, але там тримають… та кого тільки не тримають? Зараз там мій татко чалиться, наприклад, — спокійно проговорила вона.

— У Гомелі?

— Так, з недавнього часу. Там…

Вона повернулась до нього і єхидно всміхнулась.

— Там класна система захисту, і все таке… АЛЕ! Словом, прикинь, ми домоглися… ну не я, а вони… Словом! Домоглися перевести тата сюди, типу тут класний захист і бла-бла… Але це вони так на Марсі розказували. А на Марсі сидять бевзі, котрі не втямлять, що Гомель майже під Смоленськом, і там у наших все схоплено — і управління внутрішньої безпеки, і миротворці, і командування глобального регіону, все-все… Це просто шик яка оборудка — тато, вважай, удома! Ну майже…

Макс не все розумів із того, що вона розказує. І не лише оце зараз, а узагалі в ТАКІ от хвилини. Але він намагався не перепитувати зайвий раз, не розпитувати і таке інше. Він відчував, знав, що вона йому довіряє, що вона навіть хоче йому відкритись, але… всьому свій час — так він розумів.

Оля якось ураз замовкла і дещо соромливо відвела погляд.

Макс же натомість штовхнувся макітрою об її плече і виставив долоні в жменьку — вона всміхнулась і відсипала йому ще горішків.

— Дивись! — тицьнула на головний дисплей.

Той сигналізував, що до них швидко наближаються дві повітряні цілі…

Тип: