Калькуляція зірок - Мері Робінетт Коваль

була. Мені подобалось бути пані Натаніель Йорк. Якщо я відмовлюся від шоу містера Чарівника, інтерв'ю та запрошення на вечерю, то я можу повернутися до концентрації уваги на своєму чоловікові та моїй роботі. Я любила обох, і… і я могла зробити більше.

Чи справді мене задовільнить обчисленнями чужих ідей? Це усуне негайний стрес, правда, і залишить… що?

Я завернула передній край крил — і склала їх разом, щоб вони розрізали повітря в тандемі. Паперові літаки можуть бути хорошим проектом для містера Чарівника. Я могла би показати Ріті, як зробити вітровий тунель. Отак.

Я опустила крила, легенько заглядаючи крізь дірочки, які перетворилися на маленькі блискітки.

Ох. Я подумала над тим, кого розчарую — що подумають люди? — Але я знала відповідь. Маленьку дівчинку на шоу. Дівчат-скаутів у своїх шоломах. Хлопчиків, які пишуть листи олівцем. Мою племінницю.

Що подумають люди?

Ці маленькі дівчатка думали, що я можу зробити все, що завгодно. Вони думали, що жінки можуть полетіти на Місяць. І через це вони думали, що теж можуть бути на Місяці. Саме тому мені потрібно було продовжувати, бо коли я була у їхньому віці, мені потрібен був хтось, такий як я. Така жінка, як я.

— Я скажу так.

Натаніель кивнув, спостерігаючи за мною.

— Я поїду з тобою.

— Запуск цього тижня.

— Це постачання будівельних матеріалів для орбітальної платформи, він безпілотний. Команда солідна, і мені не потрібно буде давати жодних прес-конференцій. — Він підвівся, і хоча Басіра була прямо там, підійшов і поцілував мене.

— Натаніель! Що подумає Басіра?

— Вона подумає, що я тебе люблю, і матиме рацію.

Розділ 21

РАКЕТНА ГРУПА ОТРИМАЛА ПОВАГУ РОСІЯН

Спеціально для The National Times.

Прінстон, Н. Дж., 3 грудня 1956 р. — Міжнародна Аерокосмічна Коаліція сьогодні заявила, що величезне захоплення, з яким народ Росії сприймає науково-технічний прогрес МАС, буде запорукою майбутнього розуміння та співпраці між Росією та МАС.

Ми прилетіли до брата у Чикаго на день раніше, і Натаніель зробив все від нього залежне, щоб підтримати мене і ретельно зайняти, поки я не пішла у студію. Хоч я хотіла, щоб він делегував частину своєї роботи іншим, дивно було знати, що запуск відбувся без нього. Я ніколи не думала, що ми потрапимо в точку, коли запуски ракет стануть звичайною справою, але коли у вас один-два старти на місяць, ваші погляди змінюються.

— Як щодо прогулянки на човні? — Я зупинилася біля знаку "Меркурі-круїз", коли ми переходили через міст Мічіган-авеню.

— Це звучить… холодно. — Натаніель відмовився від боротьби з вітром, що налітав з озера, і ніс шапку в одній руці. Його вуха стали рожевими від холоду.

Він, мабуть, мав рацію. Вітер був жорстким, але в рідкісні моменти, коли він не дув, сонце справді було досить теплим, хоча був грудень.

Зима, зрештою, закінчиться. А тоді прийде літо, яке скоро не зникатиме. Я зазирнула вниз по сходах до човна, причаленого до помосту.

— Схоже, у них є внутрішня кабінка. Давай. Буде весело.

— Як і той факт, що там немає телефону, але це не має нічого спільного з вашим інтересом.

Я взяла його під руку.

— Відсутність телефону — це перше, про що ти подумав, чи не так?

Він засміявся і повернув нас до сходів.

— Спіймала. Вибач. Дійсно. Я намагаюся не думати про роботу.

— Я знаю… — я поплескала його по руці, коли ми спускалися до річки. Я сьогодні вже спіймала його за двома різними телефонними розмовами. — Ми можемо повернутися до готелю, якщо ти хочеш.

Похитавши головою, він зітхнув.

— Все добре. Я тільки вношу безлад кожного разу, коли дзвоню.

— Це так зворушливо, коли вони виростають і здатні впоратися самі.

Вітер виявився не таким сильним, коли ми опустилися нижче рівня вулиці. Були туристи на стежці, в основному люди з дітьми, але не надто багато, враховуючи, що був вівторок. Нам довелося чекати лише одну пару на квитки. Коли джентльмен розмовляв з молодиком у касі, його дружина повернулася, щоб посміхнутися нам, як ви іноді робите незнайомцям в черзі.

Потім її посмішка стала вдвічі ширшою.

Я насторожилася. Ні, неправда. Я раптом вдала, що захоплена річкою, ніби спостереження за водою та різним непотрібом по її краях могло врятувати мене від необхідності визнання, що мене чітко впізнали. Так, я хотіла змінити суспільне уявлення про жінок та нашу здатність бути космонавтами, але я не хотіла бути дівчиною-ідеалом для космічного польоту.

Кутим ока я бачила, що жінка все ще дивиться на мене. Коли вона приготувалася говорити, то кілька разів глибоко вдихнула. Її рука потягнулася до мене, лише трохи, щоб спробувати привернути мою увагу.

— Вибачте…

— Так..? — Я поглянула на неї, але намагалася вдати, що човен — це було найцікавіше, що я бачила.

— Я не хочу вас турбувати… тільки ви виглядаєте знайомою.

Я знизала плечима і потягнулася до Натаніеля… крім того, чорт забирай, чоловік жінки закінчив свою справу біля вікна, і Натаніель зробив крок вперед. Я наділа нейтральну посмішку, просто щоб не виглядати розлюченою.

— Я маю одне з знайомих вам облич.

— Ви не Ельма Векслер випадково?

Векслер. На звук мого дівочого прізвища я повернулася до неї проти моєї волі.