Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

мною — тато. Він спирався на палки. Як досвідчений космічний воїн, я уважно подивився навкруги: навколо поля, по якому ми просувалися, слухаючи, як рипить сніг під лижами, можна було помітити охоронців у білих маскхалатах. Ми дійшли до краю яру, з якого вниз також була прокладена лижня, наче запрошуючи нас — спускайтеся, хлопці, не бійтеся. Сонце висіло в прозорому повітрі, наче над Марсом, тато озирнувся і щось сказав — я побачив тільки хмаринку пари, що вихопилась із його рота, й він помчав донизу, і я із завмираючим серцем, боячись швидкості, подався за ним. Тато чекав мене внизу, і я, не долітаючи до нього, гепнувся, перевернувшись кілька разів, і пірнув у сніговий замет — а батько, злякавшись, кинувся до мене, вихопив із замету, підняв забороло в шоломі й розцілував, питаючи — чи, бува, не пошкодив руки-ноги? Все було ціле, лижі не поламані, й ми почали з ним сміятися нестримно, мов дурні, мов побачили найсмішніший мультик у світі.

Разів із десять ми з’їжджали з ним з тієї гірки, доки я навчився не падати й пружинити на колінах — але в цей час він почав падати, і довелось мені навчати його балансувати тілом; я не розумів тоді, що він утомився і його рани розболілися. Повертаючись додому, ми під'їхали до старого саду, і тато, зморений, ледве тримаючись на лижах, підвів мене до якогось дерева, засніженого, як і всі, нічим не примітного, і сказав:

— Це щаслива яблуня. Запам’ятай.

Мені здалося, що після його незрозумілих слів дерево (яка яблуня? з чого це видно? адже яблук на ній не було) засяяло, запалахкотіло на сонці золотим полум’ям, виділяючись з-посеред інших дерев, наче під стовбуром закопаний був чарівний скарб (це вже в стилі Baby-TV).

Ми повернулися у теплий дім, тато розтирав мені щоки, перевдягав у суху одіж, і перш ніж сісти обідати, я подав йому ліки — така в нас із ним була гра: п’ять таблеток різного розміру й кольору — три білі, дві темно-червоні капсули; особливо подобалось мені маленьке біле сердечко. Торік я давав йому три пігулки. Тато взяв до рук мою долоню з білим сердечком, губами, мовби цілуючи долоню, забрав сердечко; потім довго дивився на мою долоню й пальці, прикладаючи до своєї — великої і міцної, немовби порівнюючи — і сказав:

— Дивись, як схожі.

І знову поцілував мої пальці.

Хтось уже приготував і поставив на стіл обід — мій улюблений червоний борщ, що його колись готувала матінка Оля. Гречану кашу з котлетою, квашену капусту та огірки і на десерт — як тато вгадав? — морозиво крем-брюле зі свіжою малиною. Тато не пив свого гидкого віскі; запивали їжу томатним соком.

Після обіду ми грали з татом у шахи — і я знову виграв, бо тато навчив мене стратегії гри — коли важкі тури, наче танкові колони, захоплюють центральні вертикалі, розрізають навпіл поле бою (була така електронна гра «Танкові битви 1939–1945 років»), слони-бронетранспортери наносять кинджальні удари по діагоналі, а підступні коні (гелікоптери зі спецназом) неочікувано штурмують лігво ворожого короля.

Потім з’явився Чміль з якимись документами, а я почав грати на своєму лептопі в «Божевільні перегони-9»: змітаючи зі свого шляху всіх суперників, я гнав на своєму супер-джипі «Козак Мамай» через усю Африку — пустелі, саванни, буші, ліси, через гори і ріки — вперед на південь, туди, де Порт Елізабет, де закінчується земля і де починаються володіння Антарктиди.

Перед вечерею ми знову вийшли з татом — тільки без лиж. Прогулювалися розчищеними доріжками навколо будинку; ще було світло — небо стало зеленкуватим, з яскраво-червоними смугами на заході: де-не-де вже засвітились вогні на вежах охорони. Мені стало сумно, і я спитав — чи скоро повернеться мама?

Тато зупинився на мить, уважно подивився на мене:

— Вона і зараз із нами. Дивиться на нас, радіє, як Святик виріс. І завжди буде з нами. Вона там, — він показав рукою в небо, в якому вже де-не-де виблискували перші зірки.

Западала темрява, я змерз, і ми повернулися додому. Повечеряли, і тато поклав мене до ліжка, нахилився, щоб поцілувати і перехрестити. Я торкнувся рукою його щоки й відчув, яка вона колька. Мені здалося, що не тільки колька, а й волога.

Я швидко заснув, і тоді мені наснився дивний незрозумілий сон: наче влітку я стою на березі річки, на якому буяють польові квіти — білі, сині, рожеві, а за рікою, над видноколом — з двох боків — ліворуч і праворуч — одночасно піднімаються над водою і полем ДВА СОНЦЯ і повільно, урочисто пливуть по дузі назустріч одне одному, а я сам-самісінький стою на цій родючій, важкій від різнотрав’я землі й дивлюся на дивне сходження двох світил, розуміючи, що Хтось дає мені таємний сигнал, але не тямлячи — ЩО він означає?

Уранці, коли ми з татом поверталися до Києва, я нічого не розповів йому про сон, хоча й знав, що до кінця своїх днів пам’ятатиму його, хоча, можливо, ніколи не збагну його сенсу. Два сонця в небі наді мною.

54

У дикому місці, на межі збезлюдненої комуни Сан-Катальдо, неподалік містечка Теразіні, розташованого на південний захід від Палермо, у 2082–2084 роках виріс замок «Perla del Golfo — Перлина затоки»: поставлений на прибережній скелі на висоті сорока метрів над смарагдово-прозорим морем, оточений пальмами, апельсиновими деревами, захищений електронним парканом та мотками колючки, цей замок, змурований із місцевого сіро-жовтого каміння у мішаному, мавритансько-мальтійському стилі, з самого моменту своєї появи на сицилійській землі нічим не відрізнявся від старовинних споруд, розкиданих по острову, і, здавалось, стояв тут чи не з XII віку. Навіть місцеві жителі моментально звикли до ново-старої споруди. Ніхто не знав і не бачив господаря замку. Кружляв поголос, що це якийсь німець Крюгер, що слуги потайки кличуть його Потворою, але тим, хто обслуговував замок, платили щедро, що при сицилійському безробітті дуже цінувалося, і