Фундація та Земля - Айзек Азімов
— А фільми? — поцікавилась Блісс. — Я так розумію, це кінопроєктори?
— Щоденники, історії їхніх життів. Сцени з ними в улюблених частинах маєтку. Це означає, що вони не помирають у всіх значеннях. Їхня частина лишається, і частиною нашої свободи є приєднатися до них за бажання: ми можемо подивитися той чи інший фільм, якщо захочемо.
— Але не… стидоносні.
Бандер відвели погляд.
— Ні, — зізналися вони, — але в усіх нас є ця частина пращурів. Це наше спільне лихоліття.
— Спільне? — перепитав Тревіз. — То в інших солярійців також є ці кімнати смерті?
— О так, вони є в усіх, однак наша — найкраща, найвитонченіша й найдосконаліше збережена.
— Для вас уже теж підготована власна кімната?
— Авжеж. Повністю споруджена й устаткована. Ми зробили це одразу, щойно успадкували маєток. А коли ми ляжемо порохом, якщо мовити поетично, наш спадкоємець передусім візьметься за спорудження власної.
— А у вас є спадкоємець?
— Буде, коли настане час. Поки що простору для життя вдосталь. Коли нам потрібно буде піти, буде дорослий спадкоємець, достатньо зрілий, щоб насолоджуватися володіннями, і з потужними частками-перетворювачами.
— Гадаю, це буде ваше дитя.
— О так.
— Але що як станеться щось непередбачуване? Думаю, на Солярії бувають нещасні випадки та лиха. Що як солярієць ляже порохом дочасно й не матиме замість себе спадкоємця, принаймні достатньо зрілого, щоб насолоджуватися володіннями?
— Таке рідко трапляється. Наприклад, у нашому родоводі — лише раз. Однак якщо це станеться, треба просто пам’ятати, що є інші спадкоємці, які чекають на інші володіння. Деякі з них достатньо дорослі для успадкування й водночас мають достатньо молодого родителя, який може створити ще одного нащадка й жити доти, доки цей другий не буде готовий. Одного із цих старших/молодих спадкоємців, як їх називають, у разі нещасного випадку призначать і для наших володінь.
— Хто їх призначає?
— У нас є управлінська рада, до функцій якої це входить — призначення спадкоємця у разі дочасного спорохніння. Все, звісно, робиться через голобачення.
— Але ж якщо солярійці ніколи не бачаться, — спитав Пелорат, — як комусь дізнатися, що якийсь інший солярієць десь неочікувано — або й очікувано — ліг порохом?
— Коли хтось із нас лягає порохом, все живлення у володіннях зникає. Якщо спадкоємець одразу не перебирає його на себе, аномальну ситуацію зазвичай помічають і вживають виправних заходів. Запевняю вас, наша соціальна система працює бездоганно.
— Чи можливо подивитися якісь фільми з тих, що у вас тут є? — спитав Тревіз.
Бандер завмерли. Тоді мовили:
— Вас виправдовує лише ваше невігластво. Те, що ви сказали, грубо і непристойно.
— Перепрошую за це, — сказав Тревіз. — Я не хотів порушувати ваш спокій, але ми вже пояснили, що нас дуже цікавить інформація про Землю. Мені спадає на думку, що найперші фільми, які ви маєте, робили ще в добу дорадіоактивної Землі. Отже, про Землю там мають згадувати. Можливо, навіть розповідатимуть якісь подробиці про неї. Ми точно не бажаємо порушувати вашу приватність, але чи є спосіб, у який ви могли б самі дослідити ці фільми, або, можливо, наказати зробити це роботові й потім дозволити передати нам лише посутню інформацію? Звісно, якби ви змогли поставитися з повагою до наших мотивів і зрозуміти, що ми у відповідь поставимося з повагою до ваших почуттів, то дозволили б нам подивитися їх самим.
— Гадаю, ви ніяк не можете знати, що поводитеся дедалі образливіше, — холодно мовили Бандер. — Однак ми можемо одразу із цим покінчити: наших перших півлюдських пращурів не супроводжують жодні фільми.
— Жодні? — Тревіз був щиро розчарований.
— Колись вони існували. Але навіть ви можете уявити, що в них було. Двоє півлюдей, що виявляють одне до одного цікавість, або ж навіть, — Бандер прочистили горло й вичавили: — взаємодіють. Ясна річ, усі півлюдські фільми було знищено багато поколінь тому.
— Як щодо записів інших солярійців?
— Усі їх знищено.
— Ви можете бути у цьому впевнені?
— Було б божевіллям їх не знищити.
— Можливо, якісь солярійці були божевільними, сентиментальними чи забудькуватими. Маємо надію, ви не відмовитеся спрямувати нас до сусідніх володінь.
Бандер здивовано глянули на Тревіза:
— Ви гадаєте, там до вас поставляться так само терпляче, як і ми?
— Чому ні, Бандер?
— Ви з’ясуєте, що це не так.
— Ми мусимо скористатися шансом.
— Ні, Тревізе. Ні, всі ви. Послухайте нас.
За їхньою спиною стояли роботи, і Бандер супилися.
— Що таке, Бандер? — із раптовою тривожністю спитав Тревіз.
— Нам сподобалося з вами всіма спілкуватися та споглядати вас у всій вашій чудернацькості. Це був неповторний досвід, яким ми задоволені, але ми не можемо ані записати його у свій щоденник, ані увіковічнити у фільмі.
— Чому ні?
— Те, що ми говорили з вами, слухали вас, привели вас до свого маєтку, привели вас сюди, до кімнат смерті пращурів, — усе це соромливі діяння.
— Ми не солярійці. Ми значимо для вас так само мало, як і ці роботи, хіба ні?
— Ми можемо так виправдати це перед собою. Для інших це виправданням може не стати.
— Яка вам різниця? Ви ж абсолютно вільні робити, як забажаєте, хіба ні?
— Так, але попри це свобода не зовсім абсолютна. Якби ми були єдиним солярійцем на планеті, то мали б повну свободу чинити навіть соромливі речі. Але є й інші, і через це свобода хоч і наближена до ідеальної, а все ж не така. На планеті тисяча двісті солярійців, які зневажатимуть нас, якщо дізнаються, що ми зробили.
— Їм не обов’язково знати.
— Це так. Ми свідомі цього, відколи ви прибули. Були свідомі цього весь цей час, що тішилися вами. Інші не мають про це дізнатися.
— Якщо ви боїтеся, що наші візити до інших володінь створять вам проблеми, — сказав Пелорат, — то ми, звісно, не будемо казати, що спершу відвідали вас. Ми це добре розуміємо.
Бандер похитали головою:
— Годі з нас ризику. Ми, звісно, не говоритимемо про це. Наші роботи не говоритимуть про це й навіть отримають вказівки цього не пам’ятати. Ваш корабель заберуть під землю й дослідять — імовірно, він містить багато інформації…
— Заждіть, — мовив Тревіз, — скільки ми, по-вашому, мусимо тут чекати, доки ви обстежуватимете наш корабель? Нізащо.
— Ваша думка не має значення. Нам шкода. Ми хотіли б поговорити з вами ще і обговорити багато іншого, але ви розумієте, що це стає небезпечно.
— Ні, не стає, — рішуче заперечив Тревіз.
— Стає, маленька півлюдино. Боюся, настав час, коли ми мусимо зробити те, що одразу ж зробили б наші пращури. Ми мусимо вбити вас трьох.
Розділ дванадцятий
На поверхню
1
Тревіз одразу обернувся до Блісс. Обличчя її було безвиразне, але напружене, а погляд так зосереджено втупився в Бандер, що більше вона, здавалося, нічого не помічала.
Очі Пелората були широкими від невіри.
Не знаючи, що зробить або що може зробити