Володар Світла - Роджер Желязни
— Але чому?
— Він — анархо-терорист, вовкуватий революціонер. Хоче підірвати не що, як самі Небеса. Якщо потребуєш більш наукових відомостей, мені доведеться звернутися по дані до машин. Підпишеш доручення на це?
— Ні...
— Тоді викинь його з голови й замкни двері.
— Він аж такий поганий?
— Ще гірший.
— То чому ж ти всміхаєшся, кажучи все це?
— Бо я особа не надто серйозна. Утім, характер мій на зміст сказаного не впливає. Тому зваж на це.
— Ти, здається, усе про це знаєш. Невже на самих архіварів те правило щодо списку не поширюється?
— А де там. Моє ім’я в ньому найперше. Але це не тому, що я архівар. Він — мій батько.
— Він??? Твій батько???
— Так. Але твій подив виказує твою юність. Сумніваюся, чи він узагалі в курсі, що мене породив. Що таке те батьківство для богів, які переселяються з тіла в тіло, сплоджуючи силу-силенну нащадків з іншими, які теж міняють тіло чотири-п’ять разів за століття? Я — син тіла, у якому він колись жив, від іншої особи, яка теж побувала в багатьох тілах, та й сам я вже не в тому тілі, у яке народився. Отож стосунки ці досить ефемерні й становлять цікавість головним чином на рівнях спекулятивної метафізики. Що таке справжній батько людини? Обставини, які звели разом два тіла, котрі тебе привели? Той факт, що, з якоїсь причини, ті двоє вдовольняли одне одного в певний момент часу, знехтувавши всіма можливими альтернативами? Якщо так, чому? Був це просто голод плоті, чи допитливість, чи задум? Чи щось інше? Жаль? Самотність? Бажання домінувати? Яке почуття, яка думка стала батьком тілу, у якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що людина, яка мешкала в тому конкретному батьківському тілі в той конкретний момент часу, — складна й сильна особистість. Хромосоми для нас нічогісінько не важать. Ми розгублюємо їхні коди в прожитих віках. Насправді ми не успадковуємо зовсім нічого, хіба що інколи якесь майно та гроші. Тіла в довгостроковій перспективі значать так мало, що набагато цікавіше обдумувати ментальні процеси, які висмикнули нас із хаосу. Я радий, що покликав мене до життя саме він, і я часто гадаю, які ж причини до цього спонукали. Пані, але з обличчя твого раптом зійшла барва. Я не хотів засмутити тебе цією розмовою, просто думав трохи задовольнити цікавість і навести тебе на деякі з тих міркувань, що бувають у нас, старих, із цих питань. Певен, що колись і ти дивитимешся на це в такому світлі. Але мені прикро бачити тебе таку зажурену. Прошу, сідай. Вибач за балаканину. Ти ж Володарка Ілюзій. Хіба те, про що я говорив, не споріднене з предметом твоєї роботи? Я переконаний: із тону моїх висловлювань ти вже зрозуміла, чому моє ім’я в тому списку перше. Це, гадаю, випадок захопленості героєм. Мій творець — особа видатна... А тепер ти щось зашарілася. Вип’єш чогось холодненького? Зажди хвильку... Ось! Ковтни цього. А щодо доктрини акселераціонізму, то вона проста: треба ділитися. Себто ми, Небесні, маємо облагодіяти тих, хто нижчий від нас за знаннями, могутністю й статками. Кінцева мета цього благодійного чину — підвищити рівень їхнього існування десь до нашого. Бач, кожна людина була б тоді наче бог. Результатом цього, звісно, було б те, що богів би не стало, залишилися б самі люди. Ми б дали їм знання про науки й мистецтва, що ними володіємо, а вчинивши так, зруйнували б їхню простацьку віру й забрали б усі їхні підстави сподіватися на краще, адже найліпший спосіб знищити віру чи надію — дати їй здійснитися. Чого б це ми мали дозволяти людям колективно страждати від цього тягаря божественності, як того заманулося акселераціоністам, коли ми й так даруємо їм її індивідуально — коли заслужать? На шістдесятому році людина проходить Палату карми. Її судять, і якщо вона жила праведно, дотримуючись правил та обмежень своєї касти, віддаючи належну шану Небесам, розвиваючись інтелектуально й морально, тоді її втілять у вишу касту, а згодом вона й божественності досягне, стане жителем нашого Міста. Кожна людина свого часу дістає по заслузі, за винятком, звісно, тих, хто гине від нещасних випадків, тож кожна людина, а не все суспільство зненацька й гуртом, може посісти божественний спадок, що його амбітні акселераціоністи хотіли розбазарити всім і кожному, навіть тим, хто ще не готовий. Як ти можеш бачити, той підхід був страшенно несправедливий, орієнтований на пролетаріат. Що вони насправді хотіли зробити, то це знизити вимоги божественності. Ці вимоги вимушено суворі. Чи віддала б ти потугу Шиви, Ями чи Аґні в руки немовляти? Вчинити так міг би хіба дурень або той, хто хоче прокинутись якось уранці й побачити, що світу вже не існує. Та саме цього добивалися акселераціоністи, і саме тому їх спинили. Тепер ти знаєш про акселераціонізм усе... Ой, яка ти розпашіла. Принесу-но ще випити, а заразом і твій одяг повішу. От і добренько... То на чому ми зупинилися, Має? Ага, на мухах у котлетах... Отже, акселераціоністи стверджували, що все щойно сказане було б правдою, якби система не була зіпсута. Вони ставили під сумнів непідкупність тих, хто санкціонує втілення. Дехто навіть насмілювався заявляти, ніби Небеса населяє безсмертна аристократія свавільних гедоністів, які забавляються зі світом. Інші насмілювалися казати, що найліпші з людей ніколи не досягають божественності, а натомість їх чекає справжня смерть чи втілення в нижчу форму життя. Ба більше, окремі наполягали, що декого — от, приміром, тебе — обрали для обожествлення лише за те, що їхня первісна подоба й поведінка припали до смаку якомусь хтивому небожителю, а не за інші їхні очевидні чесноти, люба моя... Нічого собі, то веснянки в тебе всюди? Так от, саме такі ідеї проповідували ті трикляті акселераціоністи. Мушу присоромлено зізнатися, що саме такі обвинувальні ідеї поділяє і батько мого духу. Що ж робити з такою спадковістю? Хіба чудуватися їй... Його несе цикл великих днів, і він уособлює останній значний розкол серед богів. Хоч він, безперечно, лихий, але цей батько мого духу — могутня постать, і я поважаю його, як сини в давнину
