Володар Світла - Роджер Желязни
Ганеша-боготворець прогулювався із Шивою в Канібуррській пущі.
— Володарю Руйнації! — мовив він. — Як розумію, ти вже прагнеш покарання тих наших міщан, котрі відгукуються на слова Сіддгартхи чимось більшим за зневажливу посмішку.
— Авжеж, — відказав Шива.
— Зробивши так, ти зведеш нанівець його ефективність.
— Ефективність? Поясни, що маєш на думці.
— Убий-но мені отого зеленого птаха на тамтій галузі! Шива ворухнув тризубцем, і птах упав.
— А тепер його самицю.
— Не бачу її.
— Тоді когось іншого з його зграї.
— Не бачу жодного.
— І не побачиш тепер, коли він лежить мертвий. Тож, якщо бажаєш, бий першого-ліпшого, хто дослухається до слів Сіддгартхи.
— Зрозумів твою думку, Ганешо. Він гулятиме вільний. Поки що. До часу.
Ганеша-боготворець обвів поглядом навколишні джунглі. Хоч він і йшов царством котів-примар, жодного лиха не остерігався. Бо ж обіч простував Володар Хаосу, і його Руйнівний тризубець заспокоював.
Вішну-Вішну-Вішну роздивлявся-роздивлявся-роздивлявся Брахму-Брахму-Брахму...
Вони сиділи в Дзеркальній залі.
Брахма просторікував щодо Вісімкового шляху й розкоші нірвани.
Після трьох цигарок поспіль Вішну прокашлявся.
— Що, владарю? — спитав Брахма.
— До чого, дозволь запитати, цей буддійський трактат?
— Хіба він тебе не захоплює?
— Та щось не дуже.
— Як лицемірно з твого боку.
— Ти про що?
— Учитель мав би проявляти хоч якусь дещицю цікавості до власної науки.
— Учитель? Науки?
— Звісно, Татхаґато. Навіщо б іще бог Вішну втілювався серед людей декілька років тому, як не вчити їх Шляху просвітлення?
— Я??
— Слався, реформаторе, що прибрав страх справжньої смерті з людських розумів! Тепер якщо хтось не переродився серед людей, то пішов у нірвану.
Вішну всміхнувся.
— Ліпше прийняти, ніж викоріняти?
— Майже афоризм.
Брахма встав, порозглядав дзеркала, порозглядав Вішну.
— Отож коли ми позбудемось Сема, ти будеш істинний Татхаґата.
— А як ми позбудемось Сема?
— Я ще не вирішив, але приймаю пропозиції.
— Чи можу я запропонувати втілити його в дроздяка?
— Можеш. Але тоді хтось інший може забажати, щоб дроздак перевтілився в людину. Здається мені, дехто його таки підтримує.
— Ну, ми маємо досить часу, щоб обміркувати проблему. Тепер, коли він під вартою на Небесах, поспіху немає. Я поділюся з тобою думками з цього питання, щойно їх матиму.
— Тоді цього поки що достатньо.
Відтак вони-вони-вони пішли-пішли-пішли із-із Зали.
Вішну рушив із Саду Брахминих радощів, а щойно він його покинув, туди ввійшла Володарка Смерті. Вона звернулася до восьмирукої статуї з віною, і та на ній заграла.
Зачувши музику, підійшов Брахма.
— Калі! Красна владарка! — проголосив він.
— Велеможний є Брахма! — відповіла вона.
— Так, — погодився Брахма, — такий вельми можний, як тільки можна бажати. А побачити тебе тут можна так рідко, що я вельми радий візиту. Ходімо зі мною поміж уквітчаних доріжок — поговорімо. Красива сукня.
— Дякую.
Вони пішли поміж уквітчаних доріжок.
— Як іде готування до весілля?
— Добре.
— Медовий місяць проведете на Небесах?
— Плануємо вибратися десь подалі.
— Куди, якщо не секрет?
— Ще не домовилися, куди саме.
— Час летить, ніби на крилах дроздяка, люба моя. Якщо забажаєш, ви з владарем Ямою можете трохи пожити в моєму Саду радощів.
— Дякую, Творцю, але це надто пишне місце для перебування двох руйнівників — будемо ні в сих ні в тих. Подамося кудись.
— Воля твоя, — він знизав плечима. — Що ще в тебе на гадці?
— Що там із тим, кого звуть Буддою?
— Із Семом? Твоїм давнім коханцем? А й справді — що? Що б ти хотіла знати про нього?
— Як із ним... розберуться?
— Я ще не вирішив. Шива запропонував трохи почекати, перш ніж щось робити. Так ми зможемо оцінити його вплив на небесну спільноту. З історичних і теологічних міркувань я постановив: виявиться, що Буддою був Вішну. Щодо самого Сема, я вислухаю будь-які раціональні пропозиції.
— Ти ж колись пропонував йому божественність?
— Так. Проте він її не прийняв.
— А що як ти зробиш це знову?
— Навіщо?
— Теперішньої проблеми не було б, якби він не був такий талановитий. Завдяки своїм талантам він став би вартісним поповненням пантеону.
— Мені це теж спадало на думку. Однак тепер він погодився б, чи щиро, чи ні. Жити він хоче, у цьому я переконаний.
— Проте завжди є способи дізнатися напевно.
— Наприклад?
— Психозонд.
— А якщо він покаже брак відданості Небесам? А він покаже...
— Хіба не може хтось — як-от владар Мара — змінити сам його розум?
— Ніколи б не запідозрив тебе в сентиментальності, богине. Але, здається, ти просто-таки прагнеш, щоб він існував і далі, байдуже, у якій формі.
— Можливо.
— Ти ж знаєш, що він може... дуже змінитися. Якщо вчинити з ним таке, він буде вже не той. Увесь його «талант» може пропасти.
— Упродовж сторіч усі люди переживають природні зміни — думок, переконань, поглядів. Якісь частини розуму можуть засинати, інші — прокидатися. Талант, здається мені, знищити важко, доки зостається саме життя. Ліпше жити, ніж померти.
— Можливо, це б мене й переконало, богине, якби в тебе, прекрасна, знайшовся час.
— Скільки часу?
— Скажімо, три дні.
— Три дні — то три дні.
— Тоді перенесімо докладне обговорення цього питання до мого Павільйону радощів.
— Добре.
— А де зараз владар Яма?
— Працює у своїй робітні.
— Гадаю, над якимсь тривалим проектом.
— Принаймні над триденним.
— Гаразд. Так, якась надія для Сема все ще може існувати. Хоч ця ідея й суперечить моєму здоровому глузду, щось у ній таки є. Щось таки є.
Восьмирука статуя синьої богині грала на віні, заливаючи музикою навколишній простір, поки вони йшли садом посеред того літа.
Гельбина[111] оселя була розташована на дальньому краї Небес, на грані дичавини. Палац під назвою «Грабіж» стояв аж так близько до лісу, що тварини, нишком пробираючись
