Володар Світла - Роджер Желязни
На кого ж це вона полює?
Глибокий звук, ніби смішок, що закінчився кахиканням, вирвався їй із горла. Відтак вона нараз стрибнула на верхівку високої скелі й усілася там, облизуючи плечі. Коли з’явився місяць, вона стала за ним спостерігати. Скидалася на фігуру, виліплену з нетанучого снігу, а з-під її брів палали топазові вогні.
Тоді, як і до того, вона засумнівалася: а чи в справжніх джунглях Канібурри вона сидить? Вона відчувала, що й досі в межах дійсного лісу. Але напевне не знала.
На кого ж це вона полює?
Рай небесний існує — на плато, що було колись гірським пасмом. Ці гори розтопили й розгладили, створивши рівну основу. Щоб наростити плоті на цьому кістяку, із зеленого півдня навезли родючого грунту. Усю цю місцину накриває прозоре склепіння, захищаючи від полярного холоду й решти небажаного всередині.
Високо стоять Небеса[102], а клімат там помірний, сутінки довгі, дні тривалі й ліниві. Свіжі потоки повітря, нагрітого під час усмоктування, циркулюють Містом і лісом. Під склепінням можна генерувати хмари. Із хмар можна викликати дощі й спрямовувати їх практично будь-куди. Так можна було б і снігопад улаштувати, хоча цього ніколи не робили. На Небесах завжди було літо.
Посеред небесного літа стоїть Місто.
Місто Небесне не росло так, як людські міста, — при гавані чи біля добрих орних земель, пасовищ, мисливських угідь, торгових шляхів або якихось природних багатств, що їх люди прагнули, а тому селилися поруч. Місто Небесне постало із задуму в умах його перших мешканців. Зростання його не було повільним і безсистемним, як ото буває, коли там додадуть будівлю, сям по-новому прокладуть проїзд, одну споруду знесуть, щоб звільнити місце під другу, і всі частини складаються в невпорядкований і неоковирний ансамбль. Ні. Перші планувальники взяли до уваги всі утилітарні вимоги і обчислили кожний дюйм величі за допомогою проектодоповнювальних машин. Ці плани скоординував і втілив у життя незрівнянний геній архітектури. Вішну, Охоронець, тримав у голові все Місто Небесне аж до того дня, коли облетів Мильовий Шпиль верхи на птаху Гаруді, подивився долі, і місто досконало відобразилося в краплі поту на його чолі.
Тож Небеса постали з розуму бога, а задумати їх спонукали побажання рівних йому. Не з необхідності, а з власного вибору їх заклали в крижаній, сніжній і скелястій дичавині, на непідвладному часові Полюсі світу, де могли поселитися тільки могутні.
(На кого ж це вона полює?)
Під склепінням Небес, опріч Міста Небесного, простягся великий ліс — Канібурра. Вішну в мудрості своїй бачив, що мегаполіс має бути в рівновазі з дичавиною. Тимчасом як дичавина може існувати незалежно від міст, те, що живе в місті, потребує більшого, аніж приборкані декоративні рослини. Якби весь світ був містом, обґрунтовував він, його мешканці перетворили б якусь його частину на дичавину, бо дещо в кожному з них бажає, щоб десь закінчувався лад і починався хаос. Отож він подумки виплекав ліс, що струменів потоками й запахами розвою і розкладу, видавав крики позаміських створінь, які мешкали в його затінку, знизував плечима від вітру й виблискував від дощу, валився й знову виростав.
Дичавина дійшла до краю Міста й зупинилася. Пробиратися туди їй було зась, а Місто зі свого боку трималося в наявних межах.
Проте деякі з лісових мешканців були хижаки, які не знали границь і обмежень, які приходили та йшли на власний розсуд. Домінували серед них тигри-альбіноси. Тому боги присудили, що цим котам-примарам не дозволено дивитися на Місто Небесне, і застелили їхні очі — чи то пак нервові системи за ними — застилом, який робив Місто незримим. Увесь світ у їхніх котячих мізках здавався Канібуррською пущею. Блукаючи вулицями Небес, вони ходили стежками джунглів. Коли боги мимохідь куйовдили їм хутро, це здавалося доторком вітру. Піднімаючись широкими сходами, вони дерлися на кам’янистий схил. Будівлі були скелями, статуї — деревами, а перехожі — невидимцями.
Проте якби хтось із Міста ввійшов у справжній ліс, кіт і бог опинилися б на одній площині буття, у дичавині-противазі.
Вона знову кахикнула, як і багато разів до того, і її білосніжне хутро погладив вітер. Вона була примарна кішка, що вже три дні кралася Канібуррською пущею, убиваючи й пожираючи сиру червону плоть здобичі, викрикуючи свій лункогорлий котячий виклик, вилизуючи хутро широким рожевим язиком і відчуваючи, як на спину падає дощ, що скрапує з високих обвислих папоротей, куди потоками зливається з хмар, якимось чудом скупчених по центру неба; рухалася з вогнем у стегнах після вчорашнього злягання — він накинувся на неї лавиною кольору смерті, пазурами роздер їй плечі до крові, запах якої неабияк розпалив їхній шал; муркотала, вітаючи прохолодні сутінки, що їх супроводжували місяці, подібні до мінливих серпиків її очей, — золотий, срібний і буланий. Вона сиділа на скелі, вилизувала лапи й міркувала: на кого ж це вона полює?
Лакшмі лежала в Саду локапалів із Куберою, четвертим держителем світу, на напахченій тахті обік басейну, де бавилися апсари[103]. Інші троє локапалів цього вечора були відсутні... Апсари, гигочучи, бризкали запашною водою на тахту. Однак владар Крішна Темний вибрав саме цю мить, щоб задудіти у свою свиріль. Тоді дівчата відвернулися від Кубери Гладкого й Лакшмі Вродливої, поспиралися ліктями на край басейну й повитріщалися на Крішну, що валявся під квітучим деревом поміж винних міхів і недоїдків кількох трапез.
Він пробігся октавою вгору й униз, видав тривалу плаксиву ноту й низку звуків, подібних до козячого бекання. Ґуарі[104] Світла, яку він цілу годину роздягав, а тоді, очевидно, забув, підвелася з-під його боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів мелодію, затнувся та завів іншу.
— Чи правда те, що кажуть за Калі? — спитала Лакшмі.
— А що кажуть? — пробурчав Кубера, тягнучись по чашу соми.
Вона взяла напій із його рук, пригубила й віддала назад. Він вихилив чашу до дна й поставив на тацю, де слуга знову її наповнив.
— Що вона хоче відсвяткувати своє весілля людською жертвою.
— Можливо, — відповів Кубера. — Це цілком по-її. Кровожерна сучка, ось хто вона. Завжди переселяється задля розваги в якусь люту тварюку. Якось стала вогнекуркою і подряпала Шиталине обличчя за щось, що та їй була бовкнула.
— Коли?
— А, з десять-одинадцять
