Володар Світла - Роджер Желязни

— Дивна пара, — сказала Лакшмі йому у вухо, яке саме покусувала. — Твій приятель Яма, либонь, єдиний, хто ладен із нею жити. Ану ж вона розсердиться на коханця й кине на нього свій смертоносний погляд? Хто ще його витримає?

— Це тобі не жарти, — відповів Кубера. — Саме так ми втратили Картікею[105], Володаря Битв.

— Он як?

— Еге. Дивна вона. Як Яма, але не як він. Він бог смерті, правда. Але його спосіб — швидке, безболісне вбивство. Калі ж, навпаки, мов якась кішка.

— Чи Яма колись говорить про те, чим вона його вабить?

— Ти тут, щоб збирати пересуди чи щоб дати для них привід?

— Одне другому не заважає.

Цієї миті Крішна прибрав свого Образу й здійняв Атрибут божественного хмелю. З його свирілі полилася заразлива гірко-темна кисло-солодка мелодія. Його хміль ширився садом то радісними, то сумними хвилями. Він зіп’явся на гнучкі темношкірі ноги й заходився танцювати. Плоскі риси обличчя нічого не виражали. Мокре темне волосся лежало щільними кільцями, мов дріт; закручена так була навіть його борода. Апсари повилазили з басейну й приєдналися до нього в танці. Свиріль блукала стежинами давніх мелодій, навісніючи й навісніючи в міру того, як він пришвидшувався й пришвидшувався, аж доки зрештою погнався в Расалілу[106], Танець хіті, а його почет, узявшись у боки, пішов кружляти за ним, набираючи обертів.

Кубера стиснув Лакшмі міцніше.

— Оце Атрибут так Атрибут, — сказала вона.

Рудра[107] Похмурий напнув лука й пустив стрілу. Стріла летіла, летіла й нарешті влучила в центр далекої мішені. Поруч із ним пирхнув і опустив свій лук владар Муруґан[108].

— Знову ти переміг, — сказав він. — Куди мені до такого.

Познімавши тятиви з луків, вони рушили до мішені по стріли.

— Ви вже знайомі? — спитав Муруґан.

— Були, давно, — відповів Рудра.

— Акселераціоніст?

— Тоді він ним не був. Узагалі ніким не був — у політичному сенсі. Був, проте, із числа Перших, із тих, хто бачив Землу.

— Он як?

— Він відзначився у війнах проти народу-з-моря й Матерів Страхітливого жеврива, — Рудра зробив якийсь знак у повітрі й повів далі. — Пізніше це згадали, і його поставили над північним прикордонням під час війн із демонами. У ті дні його знали під іменем Калкін, і саме тоді він здобув прізвисько Ув’язнювач. Розвинув Атрибут, що ним міг користатися проти демонів. За його допомогою винищив більшість якшів і поув’язнював ракашів. Цих останніх він уже спромігся був звільнити, коли Яма з Калі полонили його при Пекельнім Колодязі в Малві. Отож ракаші знову розлетілися світом.

— Навіщо він це зробив?

— Яма й Аґні кажуть, що він умовився з їхнім ватажком. Підозрюють, ніби позичив йому своє тіло в обмін на обіцянку виставити проти нас військо демонів.

— Нас можуть атакувати?

— Сумніваюся. Демони не дурні. Якщо вони не змогли подолати чотирьох наших у Пекельнім Колодязі, не думаю, що вони атакують усіх нас на Небесах. А ще ж і Яма саме розробляє якусь особливу зброю в Неозорому чертозі смерті.

— А де ж його наречена?

— Чи я знаю? — відповів Рудра. — І чи мені не байдуже?

Муруґан усміхнувся.

— Колись я думав, що ти й сам відчуваєш до неї пристрасть, і то не скороминущу.

— Надто холодна, надто насмішкувата, — мовив Рудра.

— Дістав облизня, га?

Рудра повернув своє темне обличчя, яке ніколи не всміхалося, до яснолицього бога юності.

— Ви, божества плодючості, гірші від марксистів, — сказав він. — Знаєте лиш один різновид взаємин між людьми. Певний час ми просто приятелювали, але вона надто крута до своїх приятелів, тож утрачає їх.

— Таки дістав облизня?

— Ну, мабуть.

— А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета рівнин, що він одного дня перевтілився в дроздяка й полетів світ за очі, ти цілий місяць полював на дроздяків, аж доки ледь не до одного винищив їх на Небесах своїми стрілами.

— Я й досі на дроздяків полюю.

— Чому це?

— Не до душі мені їхні співи.

— Вона надто холодна, надто насмішкувата, — погодився Муруґан.

— Я не люблю, коли хоч хтось із мене глузує, молодобоже. Може, ти здатен обігнати Рудрині стріли?

Муруґан знов усміхнувся.

— Ні, — мовив він, — ні я, ні мої друзі локапали цього не можуть, та й не потребують.

— Коли я прибираю свого Образу, — мовив Рудра, — і підношу свій великий лук — дар не від абикого, а від Смерті, — то здатен пустити теплочутливу стрілу, яка зі свистом долає довгі милі, переслідуючи рухому ціль, і вбиває її, мов блискавка.

— Поговорімо про щось інше, — запропонував Муруґан, зненацька зацікавившись мішенню. — Як розумію, наш гість кілька років тому позбиткувався з Брахми в Магартсі й учинив насилля у святих місцях. Та якщо не помиляюся, він же — той самий, що заснував релігію миру й просвітлення.

— Той самий.

— Цікаво.

— М’яко сказано.

— І що ж робитиме Брахма?

Рудра стенув плечима.

— А Брахма його зна, — відповів він.

У місцині, званій Краєм Світу, де за гранню Небес нема нічого, крім віддаленого блискоту склепіння й голої землі, схованої далеко внизу під димною білою імлою, стоїть безстінний Павільйон тиші, на круглий сірий дах якого ніколи не падають дощі, на балконах і балюстрадах якого вранці кипить туман, а в сутінках гуляють протяги, наскрізь продимаючи просторі палати, де часом можна застати замислених богів, зломлених воїнів чи жертв кохання, що являються сюди обмірковувати всякі кривди й марноти, сидячи на суворих темних меблях або походжаючи між сірих колон під небом, де немає Божого Мосту, посеред кам’янистої місцини, де барв мало, а звучить лише вітер; там ледь не з днів Перших посиджували філософи й чарівниці, мудреці й маги, самогубці й аскети, звільнені від бажання переродитися чи поновитися; там, в осередку зречення й відлюдності, усамітнення й прощання, є п’ять кімнат, що звуться «Пам’ять», «Страх», «Журба», «Тлін» і «Розпач», а збудував це місце Кубера Гладкий, який чхати хотів на всі ці сентименти, але, бувши другом владаря Калкіна, звів цю споруду з веління Чанді[109] Лютої, відомої подеколи