Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Назад дороги нема, — сказав Вень. — Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?

— Та чому? — Крокодил стиснув пальці. — Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.

— Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев’ятнадцятого?

Крокодил похлинувся напоєм.

— Два роки на сплату — пусте, дрібнощі, — авторитетно заявив Вень. — Найбільший зиск вони мають, коли переносять нас у минуле. Мені один яйцеголовий казав: «Це те саме, що скидати воду з греблі». Злити згори вниз, із майбутнього в минувшину — виходить енергія. А щоб запомпувати воду нагору, або нас із тобою закинути з минулого в майбутнє, — енергію треба витратити… Так от: ні в тебе, ні в мене нема таких ресурсів, щоби назад проситися.

Крокодил усе ніяк не міг відкашлятись.

— Так що розслабся, забудь і радій життю, — Вень кивнув маленькою головою. — Може, на Землі й справді якесь лихо сталось. Усі «наші», тобто ті, хто з Землі, — з дві тисячі десятого. Пізніше — нікого. Раніше — є. Це сімейні. Якщо родиною емігрувати, більше часу на сплату йде, від двох із половиною років до п’яти. П’ять років на сплату, ти уяви! І таки згоджувались люди…

— Скільки тут наших? Землян?

— В околиці дві-три сім’ї набереться, ну ще з півдесятка одинаків, влаштувалися непогано… Тобі, до речі, теж треба влаштуватись, — Вень, здається, зрадів, змінивши тему. — Найкраще — при громаді-державі. Тобто будеш державно залежний, от як я. А то ще є приватні опікуни: попитай наших, тобі порекомендують, кому тут можна продаватись.

— Що значить — продаватись?

— Значить, що твій опікун-хазяїн дістане за тебе ресурс від громади і для початку влаштує тобі навчання. Ти за спеціальністю хто?

— Перекладач. Технічний переклад, англійська й німецька. Можу художній. Можна синхрон.

— Пролітаєш, — констатував Вень. — Більшої марниці важко уявити.

— Я ще редактором можу.

— Е-е, тут редагувати нема чого, всі пишуть, що хочуть, усі читають, у загальному доступі все лежить, у мережі, без усяких редакторів… Доведеться вчитися чогось місцевого. А за навчання платять ресурсами, ну, грішми по-нашому. З нуля важко вилізти, треба, щоби хазяїн-опікун допоміг.

— Ти залежний?

— Так. Державний. Мій хазяїн — громада.

— Поясни мені. Що це значить? Тобою хтось керує, ти комусь належиш?

— Таж ні! Це не рабство! — переконано сказав Вень. — Навпаки: ти матимеш набагато більше волі, ніж там, у себе! Удома, надійсь, гнув спину, а тут працюєш потрошку, а решту часу — робиш вочевидь що хочеш. Зате якщо захворів — тебе точно вилікують, і без житла не лишишся, і без їжі — ніколи.

— Ти ким працюєш?

— Насіння перебираю. Скінчив навчальний курс за сумісництвом із сортувальними пристроями. Уже не знаю, скільки я там заробляю, мені в обмін, здається, навіть більше йде! Дім, розваги, подорожі. Торік був на тому боці материка, там, у горах, сніг, а узбережжя завалене чорними перлами… От лепсько, чи не так? — І Вень замовк, дивлячись поверх голови гостя, видно, згадуючи прекрасні хвилини життя.

— Ти любиш перебирати насіння? — спитав Крокодил.

— Та що його там перебирати? Підмикаєшся до пристрою, отримуєш додаткову опцію в мізки — бачити пошкоджені зародки — і просто клацаєш перемикачем, зелене до зеленого, червоне до червоного… А ти свої переклади технічні дуже любив?

Крокодил замислився.

— Ота їхня Проба, — промовив нарешті. — Проба на громадянство. Ти брався її пройти?

Вень перестав усміхатись. Подивився з дрібкою співчуття:

— Я знаю тих, хто намагався.

— І що?

— Та що? Відвозять тебе на острів із товариством місцевих підлітків. І там — дикунський такий табір. Як бувало в давніх племенах: табір молодих вовків, юних орлів абощо. І ти там, із тими місцевими шмаркачами, повинен здавати купу тестів і доводити, що ти не верблюд.

— Я в армії служив, — подумавши, сказав Крокодил. — З підлітками мені змагатися не страшно. Це все?

— Ні. У них, якщо ти завважив, цивілізація з природно-біологічним спрямуванням. Вони можуть дещо, чого ми ніколи не зможемо. Наприклад, пальцями зчитувати інформацію з деревинок…

— І в дикунському таборі їх цього вчать?

— Шаманство, — Вень зітхнув. — їх змалечку всякого такого навчають, не знаю-таки як. І землян, котрих дітьми вивезено. Теоретично й ми з тобою можемо, та практично…

— А в чім різниця, — не вгавав Крокодил, — між повними громадянами й залежними?

— Я ж кажу: залежний живе ніби при багатому таткові, спокійно, без надсади. А повноправний — крутиться, як хоче. З голоду, звичайно, ніхто не помирає, їжі тут повно, ночувати можна в громадських будинках… Та нащо ж воно, морочитись із цією Пробою, щоб потім вештатися без ресурсів?

Крокодил намагався скласти з добутих відомостей хоч трохи логічну картину. Відчувши його розгубленість, Вень збадьорився:

— А ще залежний раз на рік отримує тривалу відпустку. А якщо він ожениться на залежній — йому дають додатковий ресурс. А ще…

— Ні. За яким принципом вони ділять? Як вони визначають, хто з підлітків пройшов Пробу, а хто — не придатний? Хто вільний, а хто залежний?

— Традиція така, — Вень почав дратуватись. — Шанують, розумієш, традиції пращурів. Ініціація й таке інше. А тобі нащо за це братися, ти ж здоровенний чолов’яга вже?!

— Не знаю, — сказав Крокодил.

Запах нічного лісу був складний, наче букет дорогих парфумів. Сотні джерел мінилися зеленкуватим світлом, вода здавалася розплавленим склом. Крокодил наповнив флягу, видану йому в складі «стартового пакета», і майже одразу ж спорожнив: вода була смачна, а пити хотілося безперестанку.

— Андрій?

Офіцер, що приймав його вранці, мав на