Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
— Щасливої дороги, — сказав офіцер. — Якщо заблукаєте, або заслабнете, або ще щось — покажіть ваш документ будь-якому повнолітньому. Вам допоможуть.
— А коли мені сходити?
— В якому розумінні?
Крокодил занервував:
— Я ж не знаю, куди їду!
— Просто залиште кабіну, коли відчиняться двері. Вас зустрінуть.
— Це довго?
— Що саме?
— Довго їхати?
— Залежить від того, чи вільна лінія.
Кабіна монорейки притишила рух, але не зупинилася зовсім. Піднялися дверцята, наче запрошували сідати на ходу. Крокодил востаннє подумав: чи не відмовитись від поїздки? Та відступати перед уже відчиненими дверима було б легкодухо, і Крокодил, скрегнувши зубами, незграбно заліз усередину.
Дверцята зачинились. Кабіна вмить пішла швидше, і по її даху захльоскало віття. Офіцер зник з очей, пронеслося повз і загубилося кілька тубільних халабуд, і потягнувся ліс, густий і просторий, наче бальна зала з колонами, яку видно крізь прозору завісу.
Крокодил оглянув вагончик ізсередини. Жодних сидінь не знайшлось; у кабіні, оббитій матеріалом, схожим на корок, — навіть на підлозі! — Крокодилові на подив, теж росла трава. Він сів, схрестивши ноги, і став дивитись у вікно.
У «стартовому пакеті» були шорти його розміру й світла сорочка без коміра, але Крокодил не став перевдягатись. На холошах його джинсів засохли плямки багна з мокрого тротуару. Земного тротуару, до дір затоптаної вулиці за два кроки від дому; Крокодилу здавалося важливим носити цей бруд на собі.
До речі, яка ж у них дивна санітарна система! Чому новоприбулим не влаштовують карантин, їх не дезінфікують, не стрижуть наголо?
Він нервово засміявся. Зняв із пояса флягу й відхлебнув кілька разів. Новоприбулі потерпають від зневоднення. Скільки тут прибульців? Скільки мігрантів прибуває на день? На годину? Відчуття таке, що планета майже пуста, поросла дикими джунглями, і єдина кабіна котить через зарості, все загрожуючи налетіти на волохатий стовбур. Як там казав напівпрозорий чиновник із Всесвітнього Бюро міграції? «Тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство»?
Цієї самої миті кабіна виїхала з хащів на край обриву. Крокодил охнув і вчепився в траву: ліворуч і досі тяглася стіна квітчастих заростей, праворуч відкрились небо, синє з фіолетовим відтінком, далекий обрій і місто на видноколі: композиція з різних заввишки голок, спрямованих у небо. Перевернуті бурульки кольору згущеного молока, слонової кістки, паленого цукру; Крокодил бачив їх кілька секунд, потім кабіна знову різко збочила в ліс, і дальній обрій зник.
«Було б добре, якби мене везли туди, — подумав Крокодил з обачливою надією. — Ото там, певно, немало народу. Цікаво, що в них робиться на вулицях, що за транспорт, який порядок у будинках ізсередини»… Уперше з моменту «вилучення» в Крокодила ворухнулося всередині щось подібне до цікавості — певна ознака того, що він починає отямлюватися від шоку. Цікавість — найголовніша людська властивість, дуже небезпечна. Дуже корисна. Індикатор норми.
Він став подумки зважувати відстань до міста і можливий маршрут, але кабіна, повернувши ще раз, шкрябнула дном камінь і зупинилась. За секунду відчинилися двері.
Крокодил насторожився. Йому сказано було «виходити, коли двері відчиняться», але ж не в порожній ліс виходити?! Він уявляв станцію, перон, щось таке, місто, хоча б селище…
Кабіна стояла, піднявши двері, наче руку в салюті. Крокодил визирнув назовні. Майже одразу йому перед очі кинувся маленький жовтошкірий чоловічок, по-товариськи поманив до себе:
— Ти, той, Андрій?
— Я, — прохрипів Крокодил і вийшов.
— Я рідну мову забув.
— А яка твоя рідна?
— Російська.
— Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!
Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.
— Що сталося на Землі? — найперше спитав Крокодил.
— А що сталося?
— Чому ми емігрували?
— А чому люди емігрують? — Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. — Шукають, де краще.
— Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.
— Невже? — Вень осміхнувся. — Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.
—. Навряд чи, — Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. — Ось ти — чому емігрував?
— Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, — він блиснув жовтуватими зубами. — Я й поїхав.
— Скажи: що тепер на Землі? Зв’язок можливий?
— На Землі динозаври, — помовчавши, зізнався Вень.
— Що?!
— Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, — Вень доброзичливо кивнув. — Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.
— На Лімбі — теж минуле? Чи майбутнє? — спитав Крокодил безнадійно.
— Там, де ти, завжди Тепер, — коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.
— А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?
— Кристал? — Вень насупив брови. — Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам’ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.
— Я хочу повернутися на Землю.
У чашках парував щойно
