Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

віддалі якихось тридцяти метрів від судна голова плезіозавра і, граціозно колихаючись на довгій шиї, почала посуватися назустріч. Ящер плив повільно, роздивляючись людей, яких він разом із судном, очевидно, вважав за якогось великого небаченого звіра.

Рушниці з розривними кулями були напоготові і, коли плезіозавр наблизився, гримнули два постріли. Обидві кулі влучили в ціль; струнка шия здригнулася, кров ринула з напівроззявленої пащі, голова безпорадно звисла на роздробленій шиї, і тварина почала кидатись на воді, здіймаючи такі хвилі, що мореплавцям довелося якнайшвидше відпливти далі, щоб їх не затопило.

Вони посилено гребли до берега, коли повз них, здіймаючи дві гряди хвиль, ніби підводний човен, промчала темна маса; з води виступала зелено-бура спина і довга величезна голова, що нагадувала голову крокодила. Напівроззявивши пащу, усаджену гострими зубами, страховище поспішало до вмираючого плезіозавра, сподіваючись на легку поживу.

— Це, певно, іхтіозавр! — вигукнув Каштанов, проводячи поглядом страшного ящера.

— Ну, ця гадина буде гірша за ту, — зазначив Макшеєв, — він легко може схопити й перекусити надвоє людину.

— І його важко помітити й підстрелити у воді, — сказав Громеко.

Берег був уже близько. Підпливаючи до нього, дослідники могли ще бачити, як молодий іхтіозавр ганявся за рибою, що тікала від нього, вихоплюючись із води, так само, як вихоплюються піскарі, гольяни, в’язі, переслідувані ненажерливою щукою; паща іхтіозавра дуже була схожа на пащу щуки.

Ухиляючись від бурунів біля підніжжя голих скель, мандрівники гребли до низького берега, облямованого зеленою стіною, де видно було рівний піщаний майданчик, зручний для стоянки. Але море біля берега було таке мілке, що довелося вилізти у воду і тягти руками човни й пліт. Переїзд через море забрав близько шести годин. Наближалося до полудня, і після обіду та відпочинку можна було ще походити навколо.

Пліт і човни витягли на берег, поставили намет і почали варити обід. Тут же виявили, що прісна вода кінчається,

— Ми зробили дуже необачно, — сказав Папочкін. — Хтозна, чи є на цьому березі прісна вода. Треба було взяти з собою води на кілька днів.

— Якщо ми води не знайдемо, доведеться пливти назад через море, майже нічого не побачивши на цьому березі, — промовив Громеко.

— Я думаю, що наші побоювання даремні, — заспокоїв Каштанов. — Коли б на цьому березі зовсім не було рослинності, тоді інша справа. Але тоді б ми, звичайно, привезли з собою прісну воду; на цю думку наштовхнув би нас його пустинний характер.

— Я певен, що ми поблизу знайдемо або струмок, або джерело, — сказав Макшеєв, — бо ця розкішна рослинність не може існувати на солоній воді.

Після обіду й відпочинку зоолог і ботанік пішли в ліс по воду, а Каштанов і Макшеєв повинні були оглянути берегові кручі на схід від стоянки.

Всі озброїлись рушницями, зарядженими розривними кулями, якщо бува зустрінуться з сухопутними ящерами чи якими-небудь іншими хижаками. Генерала прив’язали біля намету, а осторонь розклали велике багаття, що мало лякати непроханих гостей.

МІЛЬЙОНИ І МІЛЬЯРДИ МАКШЕЄВА

Найближчі скелі майже чорного кольору з червоними і жовтими плямами і патьоками на поверхні, як виявилося, складалися з залізної руди — суцільного магнітного залізняку. Кожний удар молотка по скелі виявляв цю руду, і тільки подекуди можна було помітити гнізда і вкраплення якоїсь іншої темної породи.

— Які багатства лежать тут марно! — вигукнув Макшеєв, коли вони оглянули ряд берегових скель і всюди знайшли руду, що тільки з поверхні трохи вивітрилася і окислилася.

— Так, тут можна було б влаштувати рудник, який постачав би руду всьому людству на земній поверхні, — зазначив Каштанов. — Звичайно, раніше довелося б збудувати залізницю через Плутонію та Землю Нансена і поставити величезні криголами в морі Бофора.

— Це — справа майбутнього, мабуть не дуже далекого! Коли зменшаться запаси залізної руди там, нагорі, і не такі заходи будуть вигідні й необхідні для людства.

За кілометр від початку кручі дальший огляд берега припинило море, хвилі якого розбивалися біля самого підніжжя стрімких скель, не залишаючи навіть вузької стежечки для проходу.

— Доведеться оглядати далі з човна в тиху погоду, — сказав Макшеєв.

— А поки що чи не спробуємо дістатися вгору однією з — ущелин, повз які ми пройшли? — запропонував Каштанов.

Повернувшись трохи назад, обидва дослідники заглибилися в першу ж ущелину, врізану в скелі залізняку. Гирло її було завалене величезними брилами руди, через які доводилося перелізати з великими труднощами.

Під час цієї гімнастичної вправи Макшеєв раптом зупинився від здивування.

— Гляньте лишень, що це? — вигукнув він, показуючи на блискучу, яскраво-жовту жилку завтовшки в п’ять-десять сантиметрів, що перетинала величезну брилу магнітного залізняку. — Б’юсь об заклад на що завгодно, що це чисте золото!

— Ви маєте цілковиту рацію, — відповів Каштанов, — це самородне золото і досить високої проби.

— Ну, і багатства тут валяються! — сказав колишній шукач золота. — Багато родовищ золота довелося мені бачити в Каліфорнії і на Алясці, але такої жили суцільного золота я ще не зустрічав і навіть не чув про щось подібне.

— Мені теж не доводилося читати в описах про такі жилки, — підтвердив Каштанов. — Але ж вона проходить тільки в брилі, а не в скелі, і багатство її кінець кінцем обмежується кількома десятками кілограмів.

— Якщо є жилка в брилі, чому не можна знайти її продовження в скелі, від якої брила відірвалась?

— Певна річ! Ми, звичайно, пошукаємо, але можливо, що вона виходить назовні десь на неприступній скелі, і ми дивитимемося на неї, як лисиця на виноград. «Хоч бачить око, та зубом не дістать!»

— Немає скель, що були б неприступні для динаміту й гірничих робіт! — з захопленням вигукнув Макшеєв. — Аби тільки знайти її!

— Я думаю, що інтерес цієї знахідки буде для нас суто теоретичний. Ми не можемо взяти з собою на наших човнах не тільки тонни, а навіть і сотні кілограмів