Повернення до зірок - Едмонд Мур Гамільтон

Вона виступила вперед.

— Ні! — Вона повернулася до Нарата. — Якщо цю людину вб’ють, я відмовляюся поступитися троном. Сін Крівер знущально розреготався.

— Що це змінить! Нарат у будь-якому випадку стане королем!

Але з обличчя принца зникла мрійлива усмішка. Помахом руки він зупинив солдатів.

— Я хочу, щоб все було зроблено згідно з церемоніалом. Кузина повинна добровільно, перед усім народом, передати мені трон. Вона повинна сама оголосити про своє зречення.

Його гарне обличчя почервоніло від збудження, очі дивилися на Сін Крівера з загрозою.

Той повернувся до В’ріла.

— Дана церемонія вкрай важлива для нашого брата. Залишимо цю людину в живих…

За обличчям графа Ґордон зрозумів, що подумки той додав:

— … До кінця церемонії. І тут же прикінчимо.

В’ріл не став заперечувати.

— Добре, — прошипів він. — А зараз нам потрібно терміново зв’язатися зі своїм флотом.

Він повернувся до двох інших Х’харнів, і Ґордон здогадався: вони збираються повідомити, що імперські кораблі розшукують армаду прибульців, залишивши столицю беззахисною. Обидва Х’харна нечутним кроком вийшли. Нарат церемонним жестом, немов відкриваючи бал, взяв Ліанну за руку.

— Ходімо, кузино! Мій народ чекає!

Нерухоме обличчя Ліанни не виражало ніяких почуттів. Разом з Наратом вони вийшли на широкий балкон. Решта пішли за ними. Ґордона і Шорр Кана супроводжували четверо озброєних солдатів.

Величезний балкон був заповнений. Сін Крівер спробував було встати поруч з Тейном, але той зупинив його гнівним жестом.

— Сьогодні мій тріумф. Відійдіть назад.

По губах графа ковзнула уїдлива усмішка, але він покірливо відступив у глибину балкона, де стояли В’ріл і кілька офіцерів. Шорр Кан зробив крок у той же бік, але Сін Крівер хитнув головою:

— О ні! Стійте там, де стоїте, щоб можна було прикінчити вас безпечно для оточуючих. Шорр Кан мовчки знизав плечима.

Тим часом Нарат Тейн підвів Ліанну до балюстради балкона. їх яскраво висвітлили гарячі промені Фомальгаута. Нарат вітально підняв руку.

Алеї парку вибухнули захопленим криком. З глибини балкона Ґордон бачив юрби негуманоїдів, які буквально заполонили весь парк, навіть величезні статуї стародавніх володарів обліпили кетяги створінь з шкірястими крилами, які випускали пронизливі крики. На одязі рідкісних у цьому натовпі людей виблискував знак Булави.

Про що думала Ліанна, дивлячись на цей натовп, у якому не було нікого з її підданих? Ті мешканці Хатхіра, хто вцілів від побоїща, десь переховувалися. А сп’янілі перемогою загарбники видавали ні на що не схожі крики і вигуки, у яких губилися рідкісні людські голоси. Стародавні володарі Фомальгаута байдуже дивилися на загибель діла всього свого життя. Нарат знову звів руку. Над палацом зметнулася нова, ще більш захоплююча буря привітальних криків. Нарат досяг кульмінації своїх амбіцій і домагань, зійшов на вершину і зробив це тільки завдяки фанатичній прихильності негуманоїдів, на яких дивився зараз з сумішшю радості, гордості і любові.

Поступово шум стих. Нарат прошепотів:

— Ваше слово, кузино.

Ліанна, пряма і натягнута як струна, ясним і холодним, абсолютно невпізнанним голосом звернулася до натовпу:

— Я, Ліанна, принцеса Фомальгаута, оголошую, що відмовляюся від трону на користь….

Її промову перервав свист куль. Ґордон побачив, як Сін Крівер і його офіцери падають на підлогу в почорнілому та обвуглілому від розривів крихітних атомних куль одязі. А у дверях балкона стояли Хелл Беррел і Коркханн. Вони стріляли, стріляли, і поклали врешті-решт всіх, крім В’ріла, який, попереджений своєї телепатичного інтуїцією, встиг відскочити у бік. Нарат Тейн повернувся до стріляючих.

— Що тут ще?! — Обличчя його почервоніло від гніву.

Коркханн вистрілив у нього не вагаючись, в жовтих очах не промайнуло жодної іскри співчуття. Крихітна реактивна куля встромилася у бік Тейна, і він похитнувся. Але не впав, ніби не приймаючи смерть і визнаючи свою поразку. На диво величним, істинно королівським рухом він повернувся до натовпу. До натовпу своїх підданих, які не бачили знизу того, що відбувалося на балконі. Спробував знову підняти руку, але раптом впав на балюстраду і повис на ній, зігнувшись навпіл, безмовний і нерухомий. Шум відразу замовк. У парку запанувала мертва тиша.

— Ні! — Раптом крикнув Хелл Беррел.

Коркханн — очі його немов оскляніли — цілився прямо у груди хороброму капітану. Ґордон кинув погляд на В’ріла і стрибнув. Пролетів над трупами вартових і вчепився у Х’харна. Той виявився неправдоподібно легким. Рухаючись за інерцією, Ґордон підняв тендітне тіло над балюстрадою і жбурнув його вниз. І у ці короткі миті, поки воно летіло до землі, відчув останній нищівний ментальний удар, нікому конкретно не призначений…

І раптом це зникло. Ґордон дозволив собі посміхнутися. Х’харни панічно бояться смерті — ось що означав цей телепатичний крик.

Коркханн, який так і не встиг вистрілити у Хелла, опустив зброю. Внизу, у парку, панувала повна тиша. Здавалося, всі навіть затамували подих. Всі обличчя були звернені до тіла Нарата на балюстраді. Голова його звисала вниз, волосся розвівалося за вітром. Руки були широко розкинуті, він немов закликав на допомогу. І у цей критичний момент, коли, здавалося, сам час зупинився, ІІІорр Кан зреагував з властивою йому швидкістю, якою так захоплювався Ґордон. Колишній диктатор кинувся до балюстради, театральним жестом підніс руки до неба і пронизливо закричав:

— Графи вбили НаратТейна! Помстимося за Нарата!

Геррни, андакси, кали і всі інші негуманоїди дивилися на ІІІорр Кана. І раптом вони зрозуміли. Зрозуміли, що Нарат мертвий. Нарат, якого вони обожнювали, за яким йшли, не шкодуючи своїх життів.

Неймовірної сили єдиний крик