Повернення до зірок - Едмонд Мур Гамільтон

— Дивіться! — Вигукнув Ґордон. — Ще один!

Цей корабель, здавалося, послухався ІІІорр Кана і впав за місто. Звук вибуху було ледве чутно.

— Вже краще, — із задоволенням сказав колишній диктатор. — Продовжуйте так і далі. Але якщо хоча б один з них впаде на місто…

Він не договорив. У цьому не було потреби. Всі і так розуміли, чим загрожує таке падіння. Ґордон був повністю згоден з ІІІорр Каном. З міста долинув новий багатоголосий крик.

— Що там ще? — Запитав Ґордон.

— Вслухайтеся, — відповів Коркханн. — Це не тільки крик, але і овація.

Шум натовпу швидко наближався, і незабаром юрба заповнила Алею Стародавніх Володарів. Посеред неї повільно рухався екіпаж, у якому сиділа Ліан. Натовп надривався у радісних криках, принцеса ж вітала співгромадян з таким спокоєм, ніби це була звичайна мирна демонстрація.

Колись Ґордон відчував себе приниженим її королівським статусом і вимогами етикету, яких треба було дотримуватися. Тепер же дивився ніби з іншого боку, і серце його наповнила хвиля гордості. Ліанна піднімалася по сходах величною і одночасно граціозною ходою. Вона попрощалася з натовпом величним помахом руки, і жест цей, здавалося, говорив:

«Мертві або живі — ми разом, бо ми — це Фомальгаут».

Ліанна подала Ґордону знак, і він попрямував за нею до палацу. Стіни трясла вібрація від безперервних ракетних залпів. Ліанна, Ґордон і Коркханн пройшли до залу засідань Ради, і на цей раз Шорр Кан пішов за ними з таким рішучим виглядом, що варта не наважилася його затримати.

Біля екранів юрбилася група офіцерів. Від неї відокремився Абро.

— Сумнівів немає, ваша високість. Кораблі Геркулеса на максимальній швидкості йдуть у нашому напрямку. У душі Ґордона зажевріла надія. Флот могутніх баронів здатний битися на рівних з ким завгодно. Ймовірно, схоже почуття з’явилося і на обличчі Ліанни, бо Абро поспішно додав:

— На превеликий жаль, ваша високість, я повинен уточнити. Вони йдуть не прямо до Фомальгаута, а у напрямку Острінуса, де все ще борються залишки ескадри Енгла…

У грудях Ґордона щось обірвалося. Звичайно, він усвідомлював, що барони обрали найрозумнішу тактику. Навіщо залишати за спиною флот, який будь-якої миті може вдарити з тилу?

— Я також отримав відомості, — продовжував Абро, — що у районі Хатхіра приземлилися принаймні двадцять чотири транспорти Нарат Тейна. Багато знищено, але на зміну загиблим сідають все нові транспорти. Більшість наших батарей вже виведено з ладу.

— Добре, — спокійно сказала Ліанна. — Будемо захищати місто. Доведеться стримувати їх до тих пір, поки не прибудуть барони. Ґордон знав, що вона говорить щиро. Якщо складеться інакше — що ж, він прожив цілком достатньо, щоб мужньо зустріти смерть.

Він подивився Ліанні у вічі. Так, навіть знаючи все заздалегідь, він однаково обрав би цей шлях.

Лінії оборони столиці падали одна за одною. На Хатхір опустилася довга ніч. І всю цю ніч, і весь день, і початок наступної ночі на планету приземлялися транспорти загарбників. Більша їх частина досягала землі у вигляді розпечених уламків, але число тих, які пройшли крізь всі заслони неухильно збільшувалося, і все менше ракетних батарей залишалося у захисників столиці королівства Фомальгаут.

З транспортів вихлюпувались все нові і нові полчища негуманоїдів, завербованих на сотнях диких планет Межі Зовнішнього Космосу. Геррни з планети Тейн, кентаври з тигровими головами, кидалися у битву з криками радості. Дивні птахолюди Охалла йшли у бій з несамовитим войовничим кличем. Величезні Торри з безіменного світу, який був розташований за межами зони Межі, покриті густою шерстю, загрозливо розмахували усіма чотирма м’язистими руками. Незліченні представники багатьох інших рас і народів, істоти неймовірних форм і забарвлень, стрибали, котилися, ковзали, зміїлися…

Фантасмагорія.

Судний День Фомальгаута.

Зброя у них було найсучасніша, її продали графи. Нападники обрушували на Хатхір ураган вогню. І отримували у відповідь прицільні гарматні залпи. Тіла негумано’ідів, розірвані вибухами на шматки, напівспалені анігілюючими і тепловими променями, утворювали на перехрестях непрохідні завали. Однак безперервно прибували нові орди, які просувалися все далі і далі. У шаленстві бою багато з них кидали зброю, пускаючи у хід свої кігті, зуби, шипи. Захисників поступово тіснили до центру. Нападників було надто багато.

Кругом палали пожежі, і їх нестійке полум’я похоронним багаттям осявало останню ніч Фомальгаута. Ліанна, Ґордон, Коркханн і Шорр Кан стояли на широкому балконі, який виходив на Алею Стародавніх Володарів.

Шум битви наближався. Захисники палацу робили відчайдушні контратаки, але щоразу з важкими втратами відкочувалися назад.

— їх дуже багато, — прошепотіла Ліанна. — Нарат роками жив серед негуманоїди, завоював їх дружбу, і ось результат.

— Як зуміла така людина, як Нарат, домогтися такої відданості? — Запитав Ґордон, ні до кого конкретно не звертаючись і дивлячись на всіяні трупами вулиці палаючого міста. — Скільки тисяч полягло на цих дорогах! І всі були щасливі померти за Нарата. Чому?

— Я можу пояснити, — сказав Коркханн, — У Нарата від людини лише зовнішність. Я якось прозондував його свідомість і можу з упевненістю стверджувати, що вона атавістічна.

У інтелектуальному і емоційному сенсі Нарат мало чим відрізняється від тварини. Саме тому всі ці напівтварини розуміють його і люблять — він думає і відчуває як вони, так, як ніколи не зможе нормальна сучасна людина.

— Атавізм, — промовив Ґордон, дивлячись на пануючий у місті хаос. — Отже, все залежить від якогось незначного гена… До зали, задихаючись, вбіг молодий офіцер. Він схилився перед Ліанною.

— Ваша високість, міністр Абро благає вас покинути палац, перш ніж його буде повністю оточено. Ліанна заперечливо похитала головою.

— Подякуйте міністру і передайте, що поки мої солдати б’ються і вмирають, я не піду.

Ґордон хотів втрутитися, але за виразом її обличчя