Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Навіщо ти так, молодице. За такі слова воно тебе до буцегарні запхає.
– Хоругви – наші, – повторила так, що питань до неї більше в мене не було.
Хоч-не-хоч, а мусив я Марію запровадити до канцелярії. Служба така. Там їй вліпили три доби карцеру. Уже пізніше я дізнався, що її чоловік – один із організаторів січового руху у тому краї. Крім того, вони обоє члени «Просвіти», організатори Шевченківського свята, у їхній хаті часто бував Іван Франко. Хто такий Франко? Ну, приблизно те саме, що в нас Шевченко: люди сходяться, запалюють лампади, закривають вікна фіранками і читають упівголоса його вірші.
На щастя, її не спровадили у Сибір і не закатували в тюрмі. Вона чимось була схожа на мою Маринку.
Розділ 41
Марія
Час минав. Настало літо. Війна не припинялася. Пройшовши чорною грозовою хмарою зі сходу на захід, тепер вона з тим же гуркотом поверталася назад. Ми в місті вже чули, що австрійські війська відбили Тарнів, Ряшів, Ярослав і Перемишль. Десь тижнів за три громовиця докотилася і до Городка.
Російський генерал жив у парохіальному домі, недалеко ж від його помешкання поставили телефон. Завідуючий телефоном нишком попередив декого з наших, що австріяки вже на підході і незабаром в місті має відбутися великий бій і щоб люди поховалися.
Із приходом ночі ми з Івасиком заховалися у нашій пивниці. Саме вчасно, бо щойно ми там принишкли, як почули дивні звуки: хтось прибіг до нашої хати.
– Тихенько, – стала я гладити свого синочка по голові, аби заспокоївся і не надумав плакати. Не можна було себе видати.
Мені іще напередодні повідомили, що озлоблені постійними невдачами москалі вирішили звести рахунки із декотрими нашими людьми. На щастя, тривоги ці не справдилися: війська відступали у великому поспіху, й, очевидно, їм не було до мене ніякого діла. Аж тепер…
– Маріє, Маріє… – раптом почула я і стрепенулася.
Це були не москалі, а мій Іван! Не знати якими дорогами й фронтовими стежками прорвався мій чоловік до нашого дому!
– Ми тут! – гукнула йому, і ми вилізли зі своєї схованки.
Він обійняв, поцілував, та багато часу на радісну зустріч не було.
– Треба бігти: може статися так, що москалі запалять хати. Або шваби з гармат рознесуть. Давайте, раз-два.
Він узяв Івасика на руки – і ми побігли…
Ми таки вибігли за межі міста, але на патруль нарвалися уже далі, в полі.
– Стоять!
На нас дивилися три солдатські рушниці, Іван же наставив пістоль.
– Ану кинь! Кинь, кажу, револьвера, ковінька твоя перековінька! – кричить здоровенний ворожий солдат – у темряві я впізнала його не одразу.
Не маючи більше часу на роздуми, схопила малого на руки й кинулася просто на солдата, прикриваючи Івана своїм і дитячим тілом.
– Стійте, братчики!
Від несподіванки солдат так різко зупинився, що послизнувся на чорній слизькій землі, ледве втримавшись на ногах. Його товариші з рушницями в руках також зупинилися, стали переді мною, не знаючи: чи стріляти в мене, чи колоти багнетом, а чи молотити прикладами. Позад мене стояв мій Іван, наставивши на ворога зброю. Раптом я впізнала того здорованя – Східняк!
– Стійте, не стріляйте, – попросила я одночасно й Івана, і солдатів.
– Маріє! Тікай звідси!!! – гаркнув мій чоловік.
– Ви ж українці, ви брати! Не стріляйте один в одного, не лийте братерської крові!
– Тю, божевільна баба, – сплюнув собі під ноги Східняк і опустив рушницю. За ним опустили зброю й інші. – Правду кажеш, молодице, чого ж нам оце смалить чуби один одному! Їй-богу! Куди ви оце проти ночі із дитиною малою?
– Від Сибіру тікаємо, – пояснив Іван.
– От лихо! Багацько ж там нашого брата кістьми лягло. А ти, значиться, січовик, так?
– А що?
– Та так, лякають нас вами. Навіть мати моя на Слобожанщині чули, що галицькі січовики прийдуть до нас і почнуть жерти дітей.
Іван посміхнувся:
– Хіба ж я схожий на упиря, хіба ж у мене роги є, хвіст чи, може, ікла?
– Нє, немає. Тільки, даремно ви себе січовиками величаєте. Мої прадіди були на Січі, доки Катька не зруйнувала. Отам справжні козаки.
– Козак не той, хто живе над козацькими порогами і носить шапку з червоним верхом, а лиш той, хто в серці свою Батьківщину має і готовий за неї накласти своїм життям.
Східняк шморгнув носом.
– Може, й твоя правда, брате. Добре, біжіть, здорові будьте.
– І вам дай Боже здоров’ячка, – відповів Іван. – Слухайте, братчики, а закурити є?
– Та є тютюнець, тільки бумажки катма.
– А у мене папір знайдеться. Давай пане-брате, запалимо собі по дзиґару.
Вони підійшли один до одного, закурили самокрутки. Інші також закурили, поставали, спершись на зброю.
– Ви звідки будете, хлопці? – спитав мій чоловік.
– Хто звідки: і Полтава, і Черкаси, і Київ… Я ото з Городка. Тільки інакшого.
– А ми тутешні. Дякуємо, що на штик не посадили.
– І тобі спасибі, що не шмальнув зі своєї пукавки, – відповів Східняк і прислухався. – Чорт забирай, коней чути. Напевно, пан полковник їде. Ти вже, братчику, звиняй.
– От і покурили, – з досадою сказав мій Іван і викинув самокрутку. Вони з козаком потисли один одному руки – і ми розійшлися у різні боки…
Отак я перескочила через Долю, врятувала свого мужа. Сама собі не вірила, тулилася зі своїм синочком до його сильного плеча – він же пригортав мене, і ми відходили.
– Він живий, живий, я перемогла!!! Я вирвала його живим з того поля!!! – кричала моя душа німим криком, а серце так шалено калатало в грудях від радості.
Розділ 42
Демон
Часи змінюються. Давненько я вже не ночую в замкових палатах, бо ті замчища або розгромили, або розібрали, або перетворили на казарми чи шпиталі. Тепер у кожному містечку є готель, у нім ресторація, де можна попоїсти, випити, послухати музику. А ще – поспілкуватися з панянками. У кожному номері готелю тихо, чисто, затишно, кафльовий п’єц гріє приміщення, а біля ліжка стоїть нічна ваза.
Під пуховою периною спати тепло, навіть сон файний наснився. Цей сон повернув мене у 16-й рік, коли австро-угорська армія знову повернулася до Городка, женучи москалів на схід. Мадяри тоді (зрозуміло, з чиєї намови) поспішили звести рахунки з москвофілами, порозвішувавши їх на деревах просто на міській площі. А ще багатьох городоцьких, винен чи нє, запроторили до Талергофу. І от я походжаю у формі мадярського офіцера поміж босими ногами повішаних, що гойдалися на шнурках, і серце моє чорне співає
