Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Забавно… Ну, а дикі бджоли й кози як до цього ставляться?
— Уявіть, дозволяють…
— Вам справді вдалося зробити вражаючі відкриття, Іваре. Тим більше прикро, що ми їх сьогодні не бачили.
— Може, поталанить завтра чи післязавтра.
— У мене, на жаль, не так багато часу. На Аості треба зустрітися не лише з вами.
* * *
Вони продовжили розмову на відкритій веранді за вечерею. Івар і Леа розповідали про своє життя на Аості. Інспектор мовчки слухав, зрідка вставляючи короткі репліки. Сонце сіло. Догорала яскрава в півнеба лимонно-червона заграва. Вже засвітилися й сяяли все яскравіше на тлі згасаючої заграви три вечірні зірки Аости: червонуватий Марс, блакитна Земля, а зовсім низько — край самого обрію — світла іскорка Венери.
— Їх рідко буває видно всіх разом, — сказала Леа. — Вам пощастило, Інспекторе.
— Якби так само пощастило і в іншому…
Молода жінка поглянула на нього зі здивуванням:
— Хіба це не залежить лише від вас?
Він мовчки похитав головою.
Леа продовжувала уважно вдивлятися в його обличчя. Він здригнувся. Попросив:
— Не треба так дивитися на мене.
Вона не відвела очей:
— Чому, Інспекторе?
— Ваш погляд проникає всередину.
Вона розсміялася, опустила очі:
— Цьому ми, либонь, навчилися від тутешніх мешканців. Іноді мені здається, що вони читають наші думки.
— Як ви мої зараз?
Вона знову розсміялася:
— Зараз уже ні… Хвилиною раніше, можливо… Скажіть, Інспекторе, адже ви бували на Аості?
Він завагався:
— Ні… Тобто, так… Але це було давно. Дуже давно…
Її обличчя, ще мить тому прекрасне і жваве, немов потьмяніло.
— Значить, правда, — вона зітхнула.
— Про що ти? — стривожено запитав Івар.
— Ні-ні, дрібниці, — вона піднялася з-за столу, — піду приготувати каву.
Інспектор, насупившись, провів її довгим поглядом. Обернувшись до Івара, запитав:
— Ви щось чули про мене?
— Крім того, що ви Інспектор Охорони середовища проживання на Малих планетах?
Він мовчки кивнув.
— І… відомий учений, член Всесвітньої академії? Автор Каталога фауни…
Він перервав нетерплячим рухом руки.
— Я не це мав на увазі.
— Тоді що?
— Те, що було раніше. Значно раніше…
Івар різко труснув головою:
— Ні. Мені нічого не відомо. І задля чого…
— Тоді звідки вона знає?
Івар спробував обернути все на жарт:
— Інтуїція жінки… Знаєте, як це у них буває? А втім, яке може мати значення, що ви колись були тут, на Аості. Кожен має право…
Він знову перервав нетерпляче і гнівно:
— Уявляєте, може… Я летів сюди й сумнівався… Чи маю я право на зустріч з минулим… З моїм минулим… Я не збирався ні про що розповідати. Навіщо? Просто хотів побачити… А вона відразу здогадалася… Чому?
— Здається, починаю все розуміти, — прошепотів Івар. — Ви колись були «вільним мисливцем»? Тут на Аості?
— Був… Цілих двадцять років. Ті самі двадцять років, про які ви сьогодні вдень згадували. Двадцять років, юначе, я добував тут шкури, кістку й черепи. Це було задовго до того, як ви з нею народилися. Потім… Потім я попався, як і багато інших, був засуджений. У мене знайшовся час подумати. Звільнення принесла Революція. Те, про що ви знали, — це все було згодом… Коли я почув про ваші пошуки контакту тут, на Аості, я… не міг не прилетіти. Ви розумієте?
— Так… Але не можу зрозуміти, навіщо ви все це розповіли мені.
— Так краще… І потім — вона все одно здогадалася б і сказала вам… Повертаючись у минуле, треба знайти силу бути до себе нещадним…
— Здається, ви перебільшуєте значення того, що було. Все подальше…
Він важко зітхнув:
— Я також так думав… Тут зрозумів, що ні. Ми сьогодні не зустріли їх… Це не випадково.
— Зачекаємо до завтра, — спокійно сказав Івар.
* * *
Ранок наступного дня був прохолодним, тихим, сонячним. Крапельки роси блищали в блакитнувато-зеленому листі дерев, іскрилися на фіолетово-червоних суцвіттях, які за ніч розкрилися на кущах навколо веранди.
— Ми полетимо спочатку на схід, відтак на північ до узбережжя Центрального моря, — сказав Івар.
— Вони там також є? — Інспектор закинув за плечі ранець гвинтокрила.
— Вони скрізь.
Інспектор спохмурнів; він не міг упоратися з пряжкою кріплення. Івар допоміг защипнути замок.
— Будь обережний, Іве, — попросила Леа.
Вона стояла на веранді, спершись ліктем об балюстраду[84], й дивилася, як вони злітають.
— Ми не полетимо високо! — крикнув зверху Івар.
— І не спізнюйтеся до обіду!
— Постараємося…
До полудня вони встигли оглянути кілька великих галявин у східній частині заповідника. Галявини були порожні. На ділянках рідколісся теж нікого не виявилося.
— Вони сьогодні ховаються в гущавині, — казав Івар, — там ми намагаємося не турбувати їх.
— Я не бачив сьогодні й птахів, — відзначив Інспектор.
Він ставав усе похмурішим.
— Може,
