Соляріс - Станіслав Лем
— Крісе…— прохрипіла Гері,— чи… довго, Крісе?
Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім Гері так раптово впала навзнак, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.
— Ні, ні, ні,— виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.
Але блювота вернулася знову, і Гері знову забилася в моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її губів; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоб потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик груді, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м’яке, еластичне виповнило вуха, та я однаково чув той дзвін — тільки тепер він був глухий, неначе в нього тріснуло било. Гері підвела повіки, і наші очі зустрілися.
«Гері»,— хотів я сказати, але губи мої не поворухнулись, обличчя мовби обернулося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на неї.
Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.
— Що?— запитала.— Що? Не… вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?..— І раптом страшно закричала:— Чому ти так дивишся?!!
Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.
— Це я?..
— Гері,— вимовив я беззвучно, самими лише губами.
Вона підвела толову.
— Гері?..— повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але тут же відновила рівновагу й пройшлася кілька кроків. Усе це вона робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.
— Гері?— спроквола мовила вона ще раз.— Але ж.. я… не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!
Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила її обличчя.
— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!
Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.
Руки в Гері опали.
— Ні,— сказала вона.— Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер… я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я,— вона притиснула до грудей побілілі руки,— нічого не знаю, крім… крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюсь? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюсь.
Останні її слова пролунали як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Її крик немовби в мені щось розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:
— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я…
— Замовкни!— кричав я, термосячи її.
Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.
— Крісе…— насилу видушила з себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече.— Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе…
— Перестань!— гримнув я на неї.
Вона підвела голову й пильно подивилася на мене.
— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?
— Гері… зглянься…
— Я хотіла… ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався! Тобі гидко.
— Неправда!
— Правда. Тобі гидко. Мені… мені самій… теж. Якби я могла… Якби я тільки могла…
— Ти наклала б на себе руки?
— Так.
— А я не хочу, розумієш? Не хочу, щоб ти себе вбила. Я хочу, щоб ти була тут, зі мною, і більше нічого мені не треба!
Величезні сірі очі Гері вп’ялися в мене.
— Як гарно ти брешеш… — зовсім тихо сказала вона.
Я відпустив її й підвівся з колін. Гері сіла на підлозі.
— Скажи, що я повинен зробити, аби ти мені повірила? Я кажу те, що думаю! Це правда. Іншої правди нема.
— Ти не можеш сказати правду. Я не Гері.
— А хто ж ти?
Вона довго мовчала. У неї затремтіло підборіддя, і, опустивши голову, вона прошепотіла?
— Гері… але я знаю, що це неправда. Ти не мене… любив там, колись давно…
— Так,— сказав я.— Те, що було, вже минуло. Воно померло. Але тут я люблю тебе. Розумієш?
Вона похитала головою.
— Ти добрий. Не думай, що я не можу оцінити все те, що ти робив. Ти намагався робити якнайкраще. Але марно. Коли три дні тому я вранці сиділа біля тебе й чекала, поки ти проснешся, я ще нічого не знала. У мене таке відчуття, ніби то було давно, дуже давно. Я поводилась, мов божевільна. В голові все ніби повив якийсь туман. Я не пам’ятала, що було раніше, а що пізніше, і нічому не дивувалася, наче після наркозу чи тяжкої недуги. І я навіть думала, що, може, я хворіла, але ти не хочеш мені цього сказати. Та потім деякі факти примусили мене замислитися. Ти знаєш, які саме. Дещо прояснилося у мене в голові вже після твоєї розмови там, у бібліотеці, з тим, як його, зі Снаутом. Але ти не хотів мені нічого сказати, тож я встала вночі і ввімкнула магнітофон. Я збрехала тобі тільки раз, один-однісінький раз, Крісе, бо справді потім сховала його. Той, хто говорив… як його
