Соляріс - Станіслав Лем
— Покажи мені цього папірця, Кельвін…
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке?— показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо?— запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш,— байдуже відповів я.— Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим,— безбарвним голосом промовив Снаут, згорбившись весь і аж наче зів’явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довір’я, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити,— тихо відповів я.
— Спробую з ним зв’язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи,— буркнув Снаут і підвів на мене очі:—Слухай, а якщо все-таки… Той перший проект, га? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут… принаймні є… якийсь шанс…
— Ти в це віриш?
— Ні,— відповів він, не вагаючись ні секунди.— Але… це не зашкодить…
Я не хотів надто швидко погоджуватись,— адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати цю гру.
— Треба подумати,— сказав я.
— Ну, я піду,— буркнув Снаут.
Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.
— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити?— запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.
— Гаразд,— погодивсь я.
Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах і мовчки спостерігала цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, який тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувсь.
— Крісе!
— Що, люба?
— Хто це був?
— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.
— Що він за людина?
— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?
— Він так дивився на мене…
— Мабуть, ти йому сподобалася.
— Ні,— похитала вона головою. Він дивився на мене зовсім інакше. Так… неначе…
Вона зіщулилась, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.
— Ходімо звідси куди-небудь…
РІДКИЙ КИСЕНЬ
Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима у світний циферблат годинника на своєму зап’ясті. Я прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Я повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував віддих. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому я не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.
«Гері!»— хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як…
— Ти, Гібарян?— спокійно запитав я.
— Так, це я. Не вмикай світла.
— Не вмикати?
— Не треба. Так буде краще для нас обох.
— Але ж ти помер!
— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?
— Так. Навіщо ти це зробив?
— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала б потреба. Та ти не дорікай собі. Мені не так уже й погано.
— Ти справді тут?
— Ах, он воно що! Ти думаєш, що я тобі снюся, як думав про Гері?
— Де вона?
— Звідки ти взяв, що я це знаю?
— Здогадався.
— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.
— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.
— Це неможливо.
— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?
— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.
— Ти підеш?
— Так.
— І тоді вона повернеться?
— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона для тебе?
— Це вже моя справа,
— Ти ж її боїшся.
— Ні.
— І гидуєш…
— Чого ти від мене хочеш?..
— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби ти цього не знаєш!
Раптом, невідомо чому, я заспокоївсь. Я слухав Гібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.
— Чого ти від мене хочеш?— запитав я тихо.
Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.
— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.
— Де вона?— запитав я.
— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!
— Де вона?
— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.
— Я можу покластися на Гері,— сказав я.
Гібарян тихо захихикав.
— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.
— Ти не Гібарян.
— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?
— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.
— А ти знаєш, хто ти сам?
Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще
