Соляріс - Станіслав Лем
— З учорашнього дня я прожив кілька років, Кельвін,— додав він.— Кілька непоганих років. А ти?
— Нічого…— відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати. Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен його остерігатися, точніше, того, з чим він до мене прийшов.
— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я.— Навіть так?..
— Про що це ти? — Я вдав, що не розумію його.
Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:
— Ми загрузаємо, Кельвін. З Сарторіусом я вже не можу зв’язатись. Я знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції…
— Він вимкнув відеофон? — запитав я.
— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або…— Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.
Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній усмішці.
— Кельвін, я прийшов тому, що…— Снаут не доказав.— Що ти збираєшся роботи?
— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я.— Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів розібратися…
— Ні,— урвав він мене.— Я не про те…
— Ні? — перепитав я з удаваним подивом.— Тоді слухаю тебе.
— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши.— Йому здається, що він знайшов шлях… розумієш?
Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати своєму обличчю байдужого виразу.
— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Гібарян, пам’ятаєш? Можлива певна модифікація…
— Яка саме?
— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.
— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.
— Так, але вони застосовували м’яке випромінювання. А в нас воно було жорстке — ми гатили в Океан на всю потужність.
— Це може призвести до прикрих наслідків,— зауважив я.— Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвін… не прикидайся. Адже тепер це вже не має аніякісінського значення. Гібарян метрвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, це не так важно. Оскільки «гості» завжди з’являються саме в ту мить, коли ми прокидаємося, то це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?
— У який спосіб? Поштою?
— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.
У голові в мене раптом проясніло.
— Ага,— сказав я.— І цей хтось — я, так?
— Так. Він мав на увазі саме тебе.
— Красненько дякую.
— Що ти на це скажеш?
Я нічого не відповів. Снаут мовчки глянув на Гері, яка поринула в читання, а відтак перевів погляд на моє обличчя. Я відчув, що блідну, але нічого не зміг з собою вдіяти.
— Ну як?..— запитав він.
Я знизав плечима.
— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини я вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?
— Так?
— Так.
— Дуже добре,— сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання.— Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?
Я ще не розумів, як це сталось, але в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?
— Чудово,— мовив він.— Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри… стривай! Як ти це собі уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиполе. Звичайна матерія залишається без змін. Знищенню підлягають тільки… нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, наморщивши лоба, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик; Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»…— неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже в ту мить, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння,— усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна.— йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снаут.
— Що?!.
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витяг з кишені зім’ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висунув нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Дивись. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але в ту мить, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв’язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмім степені ергів, то на кожне створіння F — п’ять — сім по десять у восьмім степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому заряду урану, якби він вибухнув усередині станції.
— Що ти кажеш!.. Але ж… Сарторіус мав усе те врахувати…
— Не обов’язково,— заперечив я, лукаво усміхнувшись.— Бачиш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайоллі. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв’язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм
