Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Він почув легке шипіння шприца: йому зробили підшкірну ін’єкцію; рука охолола, і він знову поринув у щасливе забуття.

Наступного разу, на велике полегшення, пробудився він у зовсім іншому стані. Трубок та дротів уже не було, і хоч почувався дуже слабким, дискомфорту не відчував. І дихав знов нормально, у стійкому ритмі.

— Привіт, — почув він низький чоловічий голос десь ізблизька. — З поверненням!

Лорен повернув голову на звук і невиразно побачив якусь забинтовану фігуру на сусідньому ліжку.

— Гадаю, ви мене не впізнали, пане Лоренсон. Я лейтенант Білл Хортон, інженер зв’язку, а в минулому — спортсмен-серфінгіст.

— О, здоров був, Білле! А що, власне, ти тут робиш? — пошепки вимовив Лорен. Та знову зайшла доглядачка й закінчила цю розмову з допомогою чергового добре всадженого шприца.

Нарешті, він уже почував себе напрочуд добре, чекаючи тільки дозволу підвестись. На думку головного корабельного медика Ньютон, загалом пацієнтові ліпше знати, що з ним відбувається й чому. І навіть якщо пацієнти чогось не розуміють, це допомагає зберігати їхній спокій, щоб вони не заважали нормальному ходу медичних процедур.

— Можливо, справді ти почуваєш себе чудово, Лорене, — заявила вона, — але твої легені ще не зміцніли, і тому будь-які зусилля тобі протипоказані, аж доки вони відновлять повністю свої функції. Якби талассіанський океан був як земний, особливих проблем не виникло б. Але тут вода значно прісніша — вона питна, не забувай, і ти її наковтався — мало не літр. Оскільки життєдайні рідини твого організму солоніші, ніж морська вода, порушилась ізотонічна рівновага фізіологічного розчину. Тому виник неабиякий осмотичний тиск, який завдав значної шкоди різним внутрішнім перетинкам. Нам довелось провести терміновий пошук у корабельних архівах, щоб довідатись, як саме тебе лікувати. Адже розумієш: утоплення не є типовою небезпекою в космосі.

— Я буду слухняним пацієнтом, — сказав Лорен. — І дуже вдячний тобі за все. Та коли вже зможу мати відвідувачів?

— Одна особа якраз чекає дозволу за дверима. Даю тобі на це чверть години, після чого доглядачка вижене її геть.

— А на мене не звертай уваги, — сказав Білл Хортон. — Я міцно сплю.

Мірісса почувалася явно недобре, і причиною, ясна річ, було те, що пігулка не спрацювала. Втім, вона могла принаймні втішатися тим, що таке може трапитись іще тільки один раз у житті — коли (і якщо) вирішить мати свою другу й останню дозволену дитину.

Здавалось неймовірним, коли подумати, скільки поколінь жінок усіх часів і народів змушені були терпіти подібні щомісячні страждання мало не півжиття. А чи було то простим збігом, замислилась вона, що цикл запліднення земної жінки приблизно дорівнював циклу обертання навколо Землі її єдиного супутника — Місяця? Уявити собі тільки, що було б, якби цей механізм спрацьовував і на Талассі з її двома супутниками-місяцями! Добре ще й те, мабуть, що тутешні місячні припливи ледь помітні: сама думка про п’яти та семиденні цикли, що незгідно стикаються один із одним, була настільки комічна в своїй жахливості, що вона не могла стримати посмішку й одразу почулася ліпше.

Щоб це рішення прийняти, в неї пішов не один тиждень, і вона ще не сказала про це Лорену, а Брантові й поготів — хай собі порається з ремонтом «Каліпсо» на Північному острові. А чи було б так, якби він не покинув її — З усією своєю хвалькуватою бравадою, — втікши без боротьби?

Ні, так реагувати несправедливо, примітивно, навіть не по-людськи. Хоч подібні доісторичні рефлекси вельми живучі: Лорен кілька разів винувато розповідав їй, що в сновидіннях вони з Брантом нерідко переслідували один одного.

Засуджувати Бранта вона не могла; навпаки, їй би слід пишатися ним. То не боягузтво, а свідомий вибір відправив його на північ, щоб у розлуці вони обоє змогли розібратися в своїх почуттях.

Її рішення не було прийняте поспіхом: воно, певно, давно вже зріло десь у надрах її підсвідомості. А Лоренова тимчасова смерть нагадала їй — неначе вона потребувала цього нагадування! — що скоро їм судилося розлучитися назавжди. Вона знала, що слід зробити перед тим, як він полетить до зірок. І досі жіночі інстинкти підтверджували її правоту.

А що на це скаже Брант? Як відреагує? То була ще одна з багатьох проблем, які виникли перед нею.

— Кохаю тебе, Бранте, — прошепотіла вона. — Хочу, щоб ти повернувся; моя друга дитина буде твоєю.

Але не перша.

«Чи не дивно, — думав Оуен Флетчер, — що мене звуть так само, як одного з найславетніших бунтівників за всі часи? А може, я його нащадок? Скільки ж це — ага, більше двох тисяч років минуло, як вони висадились на острів Піткерн; це буде… скажімо, десь із сотню поколінь…»

Флетчер наївно пишався своєю здатністю лічити про себе, що, хоч і було елементарним, дивувало й справляло враження на багатьох. Адже за багато століть люди звикли натискати кнопки, коли мали додавати два до двох. Він знав напам’ять деякі логарифми та арифметичні константи, що неабияк допомагало йому робити підрахунки, і це страшенно вражало тих, хто не знав, як це робиться. Зрозуміло, що, виступаючи на людях, він брав лише ті приклади, з якими міг упоратись, і до того ж дуже рідко комусь спадало на думку перевіряти його рішення…

Сто поколінь — то значить два в сотому ступені предків. Логарифм двійки — то кома-три-нуль-один-нуль, тобто логарифм усього числа буде тридцять кома один… Боже праведний! Це ж виходить скільки нулів — мільйон мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів людей! Щось тут не так — адже стільки народу не жило на Землі за всю ЇЇ історію… ага, я ж припустив, що мої предки ніколи не схрещувались між собою… а людське родовідне дерево, певно, безнадійно перекручене… в усякому разі, після ста поколінь усі люди мають бути поріднені з усіма… я ніколи не зможу