Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

— Е… радий, що ти це розумієш.

Брант відчув явне полегшення, й Лорен перейнявся до нього співчуттям — ба навіть жалістю. Очевидно, хтось закидав Брантові, що він наробив помилок, керуючи кораблем, а це було нестерпно до нього, людини, яка пишалася своїм капітанським умінням.

— Я чув, що полозковий апарат врятували.

— Так, його скоро відремонтують, і буде наче новий.

— Як і я.

Коли вони дружньо зареготали, Лорена раптом уразила така підступна думка: а чи було в Бранта таке бажання, щоби Кумарові тоді трохи не вистачило відваги?

Чому це йому раптом наснилося Кіліманджаро?

То було якесь дивне слово, якась назва — він був цього певен — але назва чого?

Мозес Келдор повільно пробуджувався під сірими барвами талассіанського світанку, прислуховуючись до звуків, що порушували тишу. Втім, звуків було негусто: якісь сани-піскохід торохтіли тарнійським пляжем — мабуть, аби стріти рибалок, що повертаються з уловом.

Кіліманджаро.

Келдор був людина аж ніяк не хвалькувата, але сумнівався, що будь-хто з людських істот прочитав стільки, як він, старих книжок з такого обширу різноманітних тем. Крім того, він іще отримав кілька терабайтів інформації шляхом імплантації пам’яті, і хоч така інформація не була насправді знанням, вона була досяжна, якщо згадаєш відповідний код.

Було ще зарано робити таке зусилля, та й чи варто — щодо цього він мав сумніви. Однак уже давно навчився не нехтувати сновидінь; стосовно цього дещо цінне висловив ще дві тисячі тому старий Зігмунд Фрейд. Та все одно він уже не зможе заснути…

Він заплющив очі, віддав команду «ПОШУК» і став чекати. Хоч була то чистісінька уява — бо процес відбувався виключно на рівні підсвідомості, — він наче бачив прискорену кінозйомку, як десь у надрах його мозку мерехтять міріади сполошених слів на «К».

Тепер щось сталось із світловими полисками, які вічно танцюють на сітчастій оболонці заплющеного ока. Якимось магічним чином у цьому хаосі блідих світлових цяток відкрилось темне вікно, а в ньому якийсь текст.

«КІЛІМАНДЖАРО: Вулканічна гора, Африка. Висота 5,9 км. Місце терміналу першого на Землі космічного підйомника».

Чудової Але звідки ж воно випливло? Він дав своєму мозкові погратися з цією мізерною інформацією.

Щось пов’язане з тим іншим вулканом — Краканом, який заволодів його думками зовсім нещодавно? Ні, це здавалося притягнутим за вуха. До того ж йому не потрібне було попередження, що Кракан — або його нестямне дитя — знов може вибухнути.

Перший космічний підйомник? То була прадавня історія — з найперших часів колонізації планет, коли людство відкрило для себе, по суті, вільний доступ до Сонячної системи. І тут вони користуються такою ж технологією, коли за допомогою кабелів із надміцного матеріалу піднімають величезні брили льоду на-гора, до «Магеллана», що перебуває на стаціонарній орбіті над екватором.

Втім, і це вельми далека асоціація з тією африканською горою. Зв’язок був надто віддалений; Келдор відчував, що пояснення слід шукати деінде.

Ну що ж, прямий підхід завів у манівці. Тепер єдиний спосіб знайти відсутню ланку — якщо взагалі це можливо — покластися на випадковість і час, а також на таємничу дію підсвідомості.

А тепер він постарається якнайскоріше забути про Кіліманджаро, аж поки ця гора вибере принагідний час, щоб знову нагадати йому про себе.

Кумар був після Мірісси найприємнішим — і найчастішим — Лореновим гостем. Всупереч своєму прізвиську, Кумар, як здавалося Лоренові, скоріш нагадував вірного собаку — чи, ліпше, дружелюбне щеня, — аніж лева. В Тарні було з десяток розпещених собак, і коли-небудь ці прастарі друзі людини, мабуть, бігатимуть і планетою Саган-2.

Лорен тепер уже знав, на який ризик наражався тоді хлопець у бурхливому морі. Їм обом пощастило, що Кумар ніколи не виходив у море без ножа, прив’язаного до ноги; до того ж він пробув під водою більше трьох хвилин, перепилюючи кабелі, в яких заплутався Лорен. На «Каліпсо» вже були певні, що вони обидва втопились.

Попри цей зв’язок, що нині з’єднував їх, Лоренові важко було підтримувати розмову з Кумаром. Адже не так багато існувало способів, якими людина могла висловити вдячність за те, що її врятували, а по своїй природі вони були настільки різні, що спільних точок зіткнення мали обмаль. Якщо він розповідав Кумарові про Землю чи корабель, то кожну деталь доводилося розтовкмачувати з гнітючою скрупульозністю; і невдовзі Лорен усвідомив, що лиш марнує час. На протилежність до своєї сестри, Кумар жив у світі безпосереднього досвіду; для нього мали значення лише події та обставини теперішнього часу на Талассі. «Як я йому заздрю! — зауважив якось Келдор. — Це істота сьогодення — не обтяжена ані думками про минуле, ані страхами перед майбутнім».

Лорен уже збирався заснути — то буде, сподівався, його остання ніч у лікарні, — коли з’явився Кумар, тріумфально несучи величезну пляшку.

— Вгадай-но!

— Не маю найменшого уявлення, — нещиро відказав Лорен.

— Перше вино цього врожаю, з Кракана. Кажуть, цьогорічне вино буде що треба.

— Звідки ти знаєшся на вині?

— У нашої родини там виноградник, посаджений ще більше ста років тому. І взагалі «Лев» — то найуславленіша марка вина в світі.

Понишпоривши, Кумар видобув дві склянки й налив у кожну по добрячій дозі. Лорен обережно сьорбнув: вино було, як на його смак, дещо солодкувате, але нетерпке й дуже приємне.

— Як ти його називаєш?

— «Краканське особливе».

— Оскільки Кракан одного разу вже мало не заподіяв мені смерть, чи варто мені знов ризикувати?

— Від цього вина тобі не треба буде навіть похмелятися.

Лорен зробив ще один, довший ковток, і незчувся, як склянка спорожніла. Але незчувся він, як вона знов була повна.