Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Лорен переглядав уже останню сцену, в той час як «Каліпсо» поверталася до Тарни, і всі його відчуття були ще так зосереджені на підводному світі, що він не помітив слабкої ударної хвилі, яка докотилася до судна. Але одразу почув крики й відчув замішання на борту, коли судно перехилилося, раптово змінюючи курс. Зірвавши окуляри, він заблимав очима в яскравому сонячному світлі.

Якусь мить він був цілком засліплений; потім, коли очі пристосувались до цього блискучого сяйва, побачив, що від облямованого пальмами берега Південного острова їх відокремлювали лише кількасот метрів. Зіткнулися з рифом, промайнула думка. Брант нізащо не повірив би, що…

І тоді побачив на східній частині горизонту, як підіймається вгору щось таке, чого він ніяк не чекав уздріти на миролюбній Талассі. То була грибоподібна хмара — саме така, що переслідувала в жаских снах людей протягом двох тисячоліть.

Але що Брант собі думає? Йому ж належить якнайшвидше мчати до берега; замість того він розвертав «Каліпсо» під найгострішим з можливих кутів назад до моря. Так, саме він узяв управління в свої руки, коли всі інші, роззявивши роти, витріщилися на схід.

— Кракан! — прошепотів один з учених-північан, і на якусь мить Лоренові здалося, що то він просто беззмістовно лайнувся на талассіанський кшталт. Та зразу второпав, що це не лайка, і його охопило приємне відчуття полегшення. Втім, ненадовго.

— Hi, — сказав Кумар, який виглядав стривоженішим, ніж Лорен міг собі уявити. — Не Кракан, а значно ближче. Дитя Кракана!

Бортове радіо тепер безперервно передавало сигнали тривоги, а в проміжках — попередження про небезпеку. Лорен намагався щось із них розібрати, але раптом побачив, що з лінією горизонту коїться щось дивне. Вона опинилася не там, де мала бути!

Все це було надто заплутане, збивало з пантелику: адже наполовину він ще перебував там, унизу, зі скорпами, і ще жмурився, коли дивився на небо чи море. Може, щось негаразд у нього з зором? Він був цілком певен того, що «Каліпсо» йде, рівно, і однак власні очі підказували йому, що судно різко занурюється в воду.

Виявляється, ні; то море підіймається вгору з ревом, що перекривав усі інші звуки. Він навіть не насмілювався визначити висоту тієї хвилі, що оце накотилася на них; тепер він розумів, чому Брант скерував судно у відкрите море, подалі від смертоносних мілин, на які всю свою лють от-от спрямує цунамі.

Наче якоюсь велетенською рукою «Каліпсо» підняло вгору, носом до зеніту. Лорен безпорадно заковзав палубою; намагався схопитися за якийсь стояк, але промахнувся й наступної миті гепнувся у воду.

— Згадай-но тренування на випадок аварії, — сердито сказав сам до себе. — Чи то в морі, чи то в космосі — засада одна: найбільша небезпека — то паніка, тож тримай себе в руках…

Потонути ризику не було: про це потурбується його рятувальний жилет. До речі, де ж той клятий вмикач наповнення газом? Його пальці гарячково перебирали тасьму на поясі, і попри все своє самовладання його на мить охопив неприємний холодок. Аж ось знайшов той металевий важілець, який ввімкнувся з першого дотику, і Лорен полегшено відчув, що жилет наповнюється повітрям, захоплюючи його в дружні обійми.

Тепер єдина реальна загроза може надійти лише від самої «Каліпсо», якщо вона впаде йому прямо на голову. То де ж судно?

Надто близько, щоб почуватися затишно в цій круговерті, коли верхня палуба вже наполовину занурена в море. Неймовірно, але більшість екіпажу все ще, здається, якось тримається на борту. Вони показували на нього, і хтось готував для нього рятувальний пояс.

У воді було повнісінько різного мотлоху — стільців, коробок, уламків обладнання — і там же бовтався полозковий апарат, який випускав бульбашки з пошкодженого поплавця й повільно занурювався. Сподіваюсь, вони його виловлять, подумав Лорен. Інакше це буде надто дорога поїздка, і промине ще чимало часу, доки зможемо знов вивчити скорпів. Він трохи пишався собою, що так спокійно оцінює ситуацію, перебуваючи в таких скрутних умовах.

Щось зачепило його праву ногу; він машинально спробував звільнитися. Хоч йому кольнуло неприємно в литку, він був скоріше роздратований цим, аніж стривожений. Адже він на плаву, в безпеці, велика хвиля вже пройшла, і тепер нічого не могло йому загрожувати.

Він знову спробував відкинути те, що зачепило його ногу, цього разу обережніше. Та роблячи це, відчув, як і ліва нога в чомусь заплуталась. І то вже був не просто ніжний дотик: незважаючи на плавучу здатність рятувального жилета, щось тягнуло його під воду.

Саме тоді Лорен Лоренсон уперше справді піддався паніці, бо раптом згадав мацаки гігантського поліпа. Втім, вони мали б бути м’які й м’ясисті — а це, напевно, якийсь дріт чи кабель. Авжеж — це ж та сама пуповина від полозкового апарата, що занурюється.

Можливо, він іще зміг би розплутатись, якби не ковтнув повний рот води від несподіваної хвилі. Задихаючись у кашлі, намагався якось прочистити легені, водночас не полишаючи спроб звільнитись од кабеля.

І ось уже життєво важлива межа, що відокремлювала воду від повітря — смерть від життя, — опинилась у нього над головою, і хоч було до неї менше метра, жодної можливості дістатись її він не мав.

У такі хвилини людина ні про що не може думати, опріч того, як урятуватися. Тож не промайнуло в його пам’яті ніяких спогадів минулого, ніякого каяття за прожиті роки й навіть бодай швидкоплинного образу Мірісси.

Коли ж він усвідомив, що все лишилось позаду, страху не відчув. Його останньою думкою була лише злість, що він промандрував п’ятдесят світлових років, аби його спіткав такий тривіальний і зовсім не героїчний скін.

Так удруге прийшла смерть до Лорена Лоренсона — цього разу в теплих водах талассіанського моря. Першого досвіду було замало, щоб навчитись, бо тоді, двісті років тому, вмирати було значно легше.