Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан
— Ти всі ці роки чогось боявся, — зітхнула сумно й приречено.
— Добре, що ти нічого не боїшся, — саркастичне озвався він.
— Ні, не боюся, — відчула що ось-ось знову заплаче.
— Ні мишей, ні собак, ні темряви, хіба що тарганів.
— Ти дуже нещасний Юрку. Особливо тепер. Думаєш, я не люаю, чому ти зробив це насправді? Ти сподіваєшся в такий спосіб вижити, — знову глянула на чорну малу комашину, яка ще годину тому була Юрком.
Відчула, як підступна хвиля жаху підкотилася до горла. Адже це неможливо! Не-мож-ли-во! Криваво-сліпуче жало страху проснулося десь в глибині душі й виросло, розбухло, розповзлося мільйонами корінців по всьому тілу, нещадно вбиваючи рештки спокою, що вже був повертався.
— Ти негідник, Юро! Ти боягуз! Боягуз!
— Ні, тепер я нічого не боюся. Спробуй, який твердий у мене панцир над очима. Жоден атомний гриб не обпече мене. Ми вийдемо з цього випробування переможцями, і ніхто…
— А якщо війни не буде?
— Не буде?.. Не буде… — Він замовк, на хвилину замислившись: — Та ти просто сліпа! Всі ви сліпці! Невже ніхто не бачить, як неухильно наближаєтесь до її лігва. Вона, мов вовчиця, обклала свої кордони знаками, і чим далі, тим більше їх, а ви все вперед, вперед… І ніхто вже не хоче, а може, й нездатен зійти, відсторонитися від цієї дороги, наче кролик перед гігантським удавом. Недовго нам залишилося скніти по темних шпаринах і закутках, вихоплюватися з-під сліпих підошов людей. Ми — Blattoptera — станемо скоро повними господарями всіх хатин на землі, всіх хмарочосів і храмів!
— Сліпа кажеш, може, ж сліпа. Хай це тебе не обходить…
— Але, Ніночко, зайчику, ти можеш врятуватися…
Вона зло засміялася, зрозумівши його з півслова.
— Отже, стати такою, як ти? Цього ти вже не дочекаєшся! Ти лиш поглянь на свої бридкі лапи! Ти втратив людську подобу заради того, щоб вижихи! А ось мої руки — ними я стільки переписала, перелопатила, переносила… Та й ти, згадай, які в мене руки… На, доторкнися, доторкнися до них ще раз! — взяла його пальцями й стиснула. — Які?
— Жирні. Пусти мене… Якщо людство не матиме іншого виходу, воно змушене буде переродитися. Тільки війна, тільки невблаганно палюче майбутнє, що вже тихо дихає тобі, вам у лице, поставить усе на свої місця, тільки воно покаже, хто з живих істот справді вартий безсмертя, а хто, поборсавшись у болоті власної пихи чи гордості — називай це як хочеш — взагалі перестане існувати. Тільки війна оголює справжні взаємини, прикриті досі масками лицемірства, або, хай буде по-твоєму, виховай ності. А виховані тобі подобаються, признайся! Ти б хотіла, щоб твоїм вічним співбесідником був майор Стариков, я знаю!
— Мерзота! — шпурнула його на стіл.
Він упав на спину. Довго намагався перекинутись на ноги, важко й повільно перебирав ними в повітрі — видно, тарганяча спритність давалася Юркові нелегко.
— Ніно!
Міцно стуливши губи, стежила за його незграбними діями. На якусь мить це викликало в неї посмішку.
— Ніно, мені боляче! Я вмираю, людино!
Аж підхопилася від несподіванки. Підсунула йому ріжок журналу, що лежав на столику. Він зачепився за папір і став на ноги.
— Отже, вияснили нарешті — я людина, а ти — тарган. Він не озвався.
— Ти чуєш?
Знову мовчанка, і вона відчула, як нова хвиля мотороші ослаблює тіло.
— Я так більше не можу. Я віднесу тебе у ванну, і там мовчи собі, — взула кімнатні капці, обережно взяла його двома пальцями й подалася до ванної. Там поклала його біля тазика з рибою. Він майже не рухався.
— Прощавай, таргане.
І вже коли ступила до дверей, почула його тихе:
— Зачекай.
Ніна озирнулася, але він більше не промовив жодного слова. Що ж… Щільно зачинила за собою двері.
Звичайно, вона й раніше вгадувала в ньому дрібну комашку, але не хотіла над цим замислюватись. Жила надією, що все минеться, а воно обернулося фатально… Завтра прийдуть до них у гості Сюгаї. Що вона їм скаже?
Перевернула подушку на другий бік, вимкнула світло, лягла горілиць і довго дивилася перед себе в нерозступну пітьму, аж допоки за вікном не засіріло. Світанок…
Неподалік на військовому аеродромі завищав, набираючи швидкість, літак. Потім зголосився другий… третій… четвертий… Несамовитий гуркіт таранив будинок, розривав на шматки її тіло. Від жаху Ніна вп’ялася в подушку руками. Беззахисна й самотня, відчайдушно намагалася задушити в собі раптове бажання змаліти до розмірів невеличкої, непомітної комашки.
Володимир Гусєв
ВУЗЛОВИЙ МОМЕНТ
До лабораторії я прийшов десь о сьомій вечора — за моїми розрахунками, найзручніший момент. Розподільна дошка не знеструмдена, значить, Барчевський ще працює. Я так і думав. Вовтузиться в кутку зі своїм новим макетом. Почувши, що грюкнули двері, підвів голову, побачив мене й, здається, зрадів.
— А, Олександр Перескоков власною персоною? Нью Ромео! Чого ж ти повернувся? Не прийшла красуня? — Ігор знову схилився над столом. — Ну й плюнь, не журися. Всі Джульєтти нині гнітюче однакові…
— Чому ж однакові? — намагаючись підтримати його балачку. Дивно, звідки він дізнався про мов сьогоднішнє побачення. Невже позавчора я був такий збуджений, що все йому розповів. Ми з ним не такі вже й друзі. У нього в лабораторії взагалі нема друзів…
— Тому що система цінностей у них усіх будується на одній і тій же основі: вигідно вийти заміж. Завваж, не з любові, не те щоб добре або, як колись казали, вдало. Все це химери середини століття. Зараз критерій один — вигода.
Ігор зрозумів моє “чому ж” як запитання. Здається, розмова затягнеться надовго. Я присів на благенький стілець з протертим до дірок сідалом, прихилився задля певності до письмового столу.
— А як бути з коханням?
Ігор кинув викрутку, перевірив тривкість кріплення щойно встановленої панелі з набором тумблерів і двома світлодіодними матрицями.
— Саме це вони тепер і називають коханням. Вигідно, отже, є кохання, невигідно — зненавидять і прокленуть. Тобі якраз друге й загрожує. Давно кажу: досить розпорошуватися, віршики для стіннівки базграти. Ночами на зорі вилуплюватися. Це — типовий шлях невдахи. Таких сучасні дівчата не люблять. Твоя красуня дуже швидко… Чи вже зрозуміла — чого ж
