Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

— Сказати «неприємне» — надто сильно, але — смішне. Не далі, як сьогодні вранці. Принаймні мої економічні інтереси не зачеплено, і я буду й далі розважатися.

Він приклав флейту до губів і видав кілька пронизливих звуків.

— Зрештою, яке мені діло, живе він тут чи пиячить у Кельні? Він заплатив усе до останнього пфеніга… Ніхто не наважиться йому дорікати. Та, бачите, він виявився нервовим добродієм. За час війни можна було звикнути до револьверних пострілів, чорт забирай. Уклав усе майно, до побачення, до побачення… Що ж — полотном дорога.

— Він виїхав зовсім? — несподівано голосно запитав Хлинов.

Штуфер трохи підвівся, але знову сів. Видно було, як щока його, на яку падало світло з кімнати, розплилася, — масна, усміхнена. Загойдався гладкий живіт.

— Так і є, він мене попередив: неодмінно про його від’їзд мене розпитуватимуть двоє джентльменів. Виїхав, виїхав, дорогі джентльмени. Не вірите — ходімте, покажу його кімнати. Якщо ви його друзі — будь ласка, переконаєтесь… Це ваше право — за кімнати заплачено…

Штуфер знову хотів підвестися, — ноги його ніяк не тримали. Більше від нього нічого не можна було домогтися путнього. Вольф і Хлинов повернулися до міста. За всю дорогу вони не сказали один одному жодного слова. Лише на мосту, над чорною водою, де відбивався ліхтар, Вольф раптово спинився, стиснув кулаки:

— Що за чортівня! Я ж бачив, як у нього розлетівся череп…

Невеликий і кремезний чоловік з напівсивим волоссям, пригладженим на гладкий проділ, у голубих окулярах, що прикривали хворі очі, стояв край кахельної грубки і, опустивши голову, слухав Хлинова.

Спершу Хлинов сидів на дивані, потім пересів на підвіконня, потім почав бігати по невеликій приймальній кімнаті радянського посольства.

Він розказував про Гаріна і Роллінга. Оповідь була точна і послідовна, але Хлинов і сам відчував неймовірність усього нагромадження подій.

— Припустімо, ми з Вольфом помиляємося. Чудово, — ми щасливі, коли помиляємося у висновках. Та все ж п’ятдесят відсотків за те, що катастрофа буде. Нас мають цікавити лише оці п’ятдесят відсотків. Ви як посол можете переконати, вплинути, розкрити очі. Все це страшенно серйозно. Апарат існує. ІІІельга доторкався до нього рукою. Діяти треба негайно, цієї ж хвилини. У вашому розпорядженні не більше доби. Завтра серед ночі все це має спалахнути. Вольф лишився в К. Він робить що може, аби попередити робітників, профспілки, міське населення, адміністрацію заводів. Звісно, ну, звісно — ніхто не вірить… Ось навіть ви…

Посол, не підводячи очей, змовчав.

— У редакції місцевої газети з нас реготали до сліз… У кращому випадку нас вважають божевільними.

Хлинов стис голову, — нечесані пасма волосся стирчали між брудними пальцями. Обличчя його було змарніле, запалене. Побілілі очі зупинились, як перед видінням жаху. Посол обережно, з-за краю окулярів, глянув на нього:

— Чому ви раніше не звернулися до мене?

— У нас не було фактів… Припущення, висновки, — все на межі фантастики, безумства. Мені і тепер хвилинами здається: прокинусь — і зітхну полегшено. Та запевняю вас, я в здоровому глузді. Вісім діб ми з Вольфом не роздягалися, не лягали спати.

Помовчавши, посол сказав серйозно:

— Я певен, що ви не містифікатор, товаришу Хлинов. Найімовірніше, ви піддалися нав’язливій ідеї, — він швидко підняв руку, зупиняючи відчайдушний порух Хлинова, — але для мене переконливо прозвучали ваші п’ятдесят відсотків. Я поїду і зроблю все, що в моїх силах…

Двадцять восьмого зранку на міській площі в К. збиралися купками обивателі і, одні зачудовано, інші з якимсь острахом, обмірковували дивні прокламації, приліплені жованим хлібом до стін будинків на перехрестях.

«Ні власті, ні адміністрація заводу, ні робітничі спілки, — ніхто не захотів прислухатися до нашого відчайдушного заклику. Сьогодні, — ми в цьому певні, — заводам, місту, всьому населенню загрожує загибель. Ми намагалися запобігти їй, але негідники, яких підкупили американські банкіри, виявилися невловимі. Рятуйтеся, тікайте з міста на рівнину. Вірте нам в ім’я вашого життя, в ім’я ваших дітей».

Поліція здогадувалася, хто писав прокламації, і шукала Вольфа. Але він зник. Опівдні міські власті випустили афіші, попередження — ні в якому разі не залишати міста і не зчиняти паніки, оскільки, мабуть, зграя шахраїв хоче похазяйнувати цієї ночі в залишених будинках.

«Громадяни, вас одурюють. Зверніться до здорового глузду. Шахраїв сьогодні ж знайдуть, схоплять і з ними вчинять за законом».

Власті влучили в точку: загрозлива таємниця виявилася простою, як ріпа. Обивателі зразу заспокоїлися і вже посміхались: «А хитро придумано, — похазяйнували б оці ловкачі по магазинах, по квартирах, ха-ха. А ми-бо, телепні, всю ніч тремтіли б од страху на рівнині».

Настав вечір, такий самий, як тисячі вечорів, освітивши міські вікна призахідним світлом. Вгамувалися птахи на деревах. На річці, на вологих берегах закумкали жаби. Годинник з цегляної кірки пробив восьму. З вікон шинків мирно струмувало світло, завсідники неквапливо мочили вуса у пивній піні. Заспокоївся і хазяїн заміського ресторану «До прикутого скелета», — походив безлюдною терасою, прокляв уряд, соціалістів та євреїв, звелів зачинити віконниці і поїхав на велосипеді до міста.

Саме тоді західним схилом пагорбів, малопроїжджою дорогою, майже безшумно і без вогнів промчав автомобіль. Заграва вже згасла, зорі були ще не яскраві, за горами розпливалося холоднувате сяйво — сходив місяць. На рівнині подекуди жовтіли вогники. І тільки з боку заводів не вщухало життя.

Над кручею, там, де кінчалися руїни замку, сиділи Вольф та Хлинов. Вони ще раз обнишпорили всі закапелки, зійшли на квадратну вежу — ніде ні найменшого натяку на приготування Гаріна. Якийсь час їм видалося, що вдалині промчав автомобіль. Вони прислухалися, вдивлялися. Вечір був тихий, пахло давнім спокоєм землі. Іноді рух повітряних струменів доносив знизу вологість квітів.

— Дивився по карті, — сказав Хлинов, —