Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой
Це було старе, виметене, охайне містечко, тихе в денні години, коли сонце гріє горбату плиткову бруківку, що оживало неквапливими голосами в призахідну пору, коли повертаються з заводів робітники і робітниці, спалахують вогні в кав’ярнях, і дідок-ліхтарник у короткому плащі, бог відає якої давності, йде, човгаючи дерев’яними підошвами, запалювати ліхтарі.
З воріт ринку виходили дружини робітників і бюргерів з кошиками. Раніше в кошичках лежала живність, овочі і фрукти, гідні натюрмортів Снайдерса.[29] Тепер — декілька картоплин, пучок цибулі, бруква й трохи сірого хліба.
Дивно. За чотири століття чортзна-як розбагатіла Німеччина. Якої слави зажили її сини. Якими надіями світилися блакитні німецькі очі. Скільки пива стекло по задертих русявих бородах. Скільки мільйонів кіловат вивільнилося людської енергії…
І от усе це марно. В кухоньках — пучечок цибулі на кахельній дошці, і в жінок — давня туга в голодних очах.
Вольф і Хлинов, у запиленому взутті, з піджаками, перекинутими через руку, з мокрими чолами, перейшли горбатий місток і почали підніматися по шосе під липами в К.
Сонце сідало за невисокі гори. В золотистому вечірньому світлі ще куріли димарі Анілінової компанії. Корпуси, димарі, залізничні колії, черепиці амбарів добігали схилами пагорбів до самісінького міста.
— Там, я певен, — сказав Вольф і показав рукою на червонуваті скелі в призахідному сонці. — Якщо вибирати кращий пункт для обстрілу заводів, я б вибрав саме там.
— Гаразд, гаразд, та лишилося тільки три дні, Вольф…
— Ну й що, з південного боку не може бути ніякої небезпеки — надто віддалено. Північний і східний сектори винишпорені до останнього каменя. Три дні нам вистачить.
Хлинов обернувся до посинілих на півночі лісистих пагорбів, глибокі тіні лежали між ними. На тому боці Вольф і Хлинов облазили за ці п’ять днів і ночей кожну улоговину, де могла б причаїтися споруда — дача або барак — з вікнами на заводи.
П’ять діб вони не роздягалися, спали в глухі години ночі, прихилившися де прийдеться. Ноги перестали навіть боліти. Кам’янистими дорогами, стежинами, навпрошки через байраки та паркани вони обходили навколо міста по горах майже сто кілометрів. Але ніде ні найменшої присутності Гаріна. Зустрічні селяни, фермери, служники з дач, лісничі, сторожі тільки розводили руками:
— В усій окрузі нема нікого з приїжджих, тутешніх ми знаємо всіх.
61Лишався західний сектор, найважчий. По карті там мав бути путівець до скелястого плато, де лежали славнозвісні руїни замку «Прикутого скелета», поряд з ними, як і годиться в таких випадках, стояв пишний ресторан «До прикутого скелета».
У руїнах справді показували рештки підземелля і за залізними ґратами сидів величезний скелет в іржавих кайданах. Зображення його продавали скрізь на листівках, на розрізних ножах та пивних кухлях. Можна було навіть сфотографуватися за двадцять пфенігів поряд зі скелетом і надіслати картку знайомим чи коханій дівчині. Щонеділі руїни рябіли обивателями, які тут відпочивали, ресторан добре торгував. Бували іноземці.
Та після війни цікавість до славнозвісного скелета підупала. Обивателі захиріли і лінувалися у святкові дні лазити на круту гору, вважали за краще розміститися з бутербродами та півпляшками пива поза історичними спогадами — на березі річки під липами. Хазяїн ресторану «До прикутого скелета» не міг уже з усією ретельністю підтримувати порядок в руїнах. І бувало, що цілими тижнями, не потурбований нічиєю присутністю, середньовічний скелет дивився порожніми западинами черепа на зелену долину, де колись у фатальний день його вибив із сідла володар замку, — дивився на кірхи з півнями й шпилями, на димарі заводів, де в світовому масштабі готували наривний газ, тетрил та інші диявольські фабрикати, що відбивали у населення бажання до історичних спогадів, до листівок із зображенням скелета і, либонь, до самого життя.
У ці місця й попрямували Вольф та Хлинов. Вони зайшли попоїсти до кав’ярні на міській площі і довго вивчали карту місцевості, розпитували кельнера.
Визначними місцями в західній частині долини була, опріч руїн і ресторану, ще й вілла збанкрутілого за останні роки фабриканта друкарських машин. Вілла стояла на західних схилах, і з боку міста її не було видно. Фабрикант жив у ній сам, безвиїзно.
62Місяць уповні зійшов удосвіта. Те, що видавалося невиразним нагромадженням каміння й скель, чітко вимальовувалося в місячному світлі; лягли оксамитні тіні від уцілілих склепінь, потяглися вниз, у байрак, залишки кріпосної стіни, зарослої кострубатими деревцями та плетивом ожини, ожила квадратна вежа, найстаріша частина замку, яку спорудили норманни,[30] або, як її називали на листівках, «Вежа мордувань».
Зі східного боку до неї прилягали цегляні склепіння, тут, певно, була колись галерея, що з’єднувала давню вежу з жилим замком. Від усього цього лишилися фундаменти, щебінь та розкидані капітелі колон із піщаника. Край підніжжя вежі під хрестовим склепінням, яке утворювало раковину, сидів «Прикутий скелет».
Вольф довго дивився на нього, навалившись ліктями на грати, потім обернувся до Хлинова і сказав:
— Тепер дивіться сюди.
Глибоко внизу під місячним світлом лежала долина, затягнута серпанком. Срібляста луска вигравала на річні в тих місцях, де вода струмувала з-під гілок. Містечко видавалося іграшковим. Жодного освітленого вікна. За ним ліворуч сяяли сотні вогнів Анілінової компанії. Клубочився білий дим, рожевий вогонь вихоплювався з димарів. Долинали свистки паровозів, якийсь