Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко

— Що ти цим хочеш сказати, Маріє?

Але Марія підхопилася й, гукнувши: «О, здається Вероніччин друг з’явився, це вперше, і його належить привітати!» — щезла в темряві.

Пес, що тримав голову на її колінах, потягнувся до Максимових; зазирнувши в повні зоряних відблисків очі тварини, Максим подумав: «Мені чомусь здавалося, що я не люблю дітей, але це неправда. Я дуже люблю їх, бо тільки діти і є по-справжньому людьми. Я відчуваю, що мені не суджена самотність… Як добре! Варто було сюди приїхати, щоб це збагнути».

— А завтра у нас весілля! — оголосила Марія, повернувшись.

…Останньою вишла заміж Юлія, і того дня на душі в Максима було невесело.

Вони верталися додому вже вдвох маленькою машиною застарілої моделі, якою охоче користувались ті, хто жив і працював на природі. Марія вміло вела її, миттєво реагуючи на спалахи червоного табло «На дорозі — жива істота». Траплялися здебільшого дрібні жуки, та якось обминули й їжака; відчуття, що вони не полишають по собі ні смерті, ні страждань, було дуже приємним і якось особливо зближувало їх. Давня-давня мелодія звучала у вухах Максима, нескінченно повторювався той самий рядок: «Бо ти ще молода, бо я ще молодий, будуть нас судити».

«Ох, будуть, будуть, — тепер, коли навколо нас уже немає дівочого гурту, коли я вже не здаюся приятелем котроїсь із твоїх юних підопічних… Судитимуть нечисті в помислах, а таких серед людей ой як багато! Ти вже давно не молода, але тобі не простять, що ти живеш не як інші, що маєш не такий, як в інших у твоєму віці, вигляд, що сповідуєш якісь свої ідеали, що не коришся загальним настановам. Їм тільки дай привід… Та краще б ти була по-справжньому старою, Маріє Онко, коли вже ти не можеш мати стільки років, як я, тоді б я вільно втішався твоїм товариством як твій онук, і, може, нам би дали спокій. Нащо ти спинилася в часі на довгій дорозі свого життя?»

Вдома, уважно глянувши на нього, Марія ледь усміхнулась.

— Ти даси мені козячого молока? — спитав Максим. — Шкода, минулися суниці. Які вони тут смачні!

Він пив повільними ковтками, пильно дивлячись у Маріїні очі, і старався вкласти в той погляд усі свої докори цій владній жінці, котра повинна була його зрозуміти, але — не схотіла; вона відповідала на той його бурхливий монолог без слів невідпорною усмішкою, що ледь піднімала кінчики вуст, зате змушувала яскраво цвісти й світитися обличчя. «їй понад вісімдесят років? Та ні ж бо, мені здається…»

Втім, що це важило, коли вона вирішила за них обох? Махнувши рукою, Максим низько вклонився, дякуючи за гостинність, і, не озираючись, пішов обсадженою рожевими флоксами парадною доріжкою, що виводила на великий шлях. «Там можна зупинити якийсь транспорт, — подумав він. — Скоро все це відійде в минуле й стане схожим на сон. Красивий сон мого нездійсненого життя. Так, воно вже в мене й не здійсниться».

— Не туди! — гукнула Марія.

Вона стояла там, де він її залишив, і очима вказувала на вузеньку стежку між барбарисом і калиною, кудою вони спускалися до річки палити вогнище. Мабуть, там чекала на нього Ольжина авієтка: Марія мала з комфортом відправити останнього гостя зі свого лісового обійстя. «Яка люб’язність! — подумав Максим. — І байдужість. Як легко вона міняє одних людей на інших».

Але коло берега гойдався старенький весельний човен, на його дні був простелений похідний надувний матрац, лежали дві вишиті подушки-думочки та пухнастий плед. Іншим разом Максима не на жарт насмішило б це поєднання претензії на старомодний затишок з не менш старомодним плавальним засобом, але тепер йому було все байдуже, хотілося одного: вкластися на дно цієї імпровізованої колиски і, віддавшись річковій течії, задрімати. Він так і вчинив, підмостивши під голову ті цятковані фіалками думочки та загорнувшись у теплий, пропахлий сіном плед.

І він таки дуже міцно спав, бо всіяне зорями небо якось враз вибухнуло над ним, засліпивши очі; лежав приголомшений тим блиском, аж поки згадав, чому він тут. Човен захряс на мілині; під дном вовтузились, немов звірятка в пастці, джерельця, й ледь дзуменіла в прибережних очеретах вода, напружуючись, мов линва. І все навколо було напруженим, перейнятим чеканням якогось таїнства — навіть відсвіти падучих зірок, що змигували попереду, здавалися відлунням його поспішливих кроків. На берегах замовкли коники, в кущах не озивалася жодна пташина.

Враз Максим відчув себе стрілою, покладеною разом із човном на тятиву часу, що аж дзвеніла від напруження, й поквапився заплющити очі, аби набратися сил перед незбагненним, що — відчував! — стрімко наближалося до нього. Йому здалося, наче заплющився лише на мить…

Щось гаряче торкнулося його щоки, і він схопився, гірко жалкуючи, що знову незчувся, як заснув й проґавив серпневу ніч під зорями — останній дарунок Марії Онки, можливо, найпрекрасніишй з усіх.

Сходило сонце, й перед Максимом розпростерлося озеро, оточене старими вербами, кущами барбарису й сосняком. Великий, блакитний, у срібних цяточках м’яч дрейфував біля одного берега, а на другому затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: кілька жовтих троянд тріпотіли біля самого даху, мов полум’я свічок, що їх ось-ось мав згасити необережний порив вітру. В дротяній клітці, схожій на маленький палац, додивлялася свої пташині сни канарка.

Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях…

Тримаючи на плечі миску, повну випраної білизни, з-за рогу будинку вийшла жінка. Вона мала по-сільському міцну й водночас струнку статуру й ступала босими ногами по мокрому піску з грацією меткого звіра, що заощаджує кожен рух. Її відкриті руки золотіли в ранкових променях.

Радісне полегшення перейняло Максима: нарешті він дістався місця, де йому давно належало бути, й тепер треба одного — вірити й почуватися щасливим. Надійно й неусвідомлено, як у дитинстві.

Як був, у одязі, він стрибнув з корми свого вистеленого пледом човника й поплив до берега.

— Це ти? — спитав, знімаючи з обличчя