Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
Ми — два погаслих вогнища На неспокійнім світі. Між нами сто доріг, Між нами скло років. І стукає в те скло Тугий осінній вітер, І розвіває попіл Давно зотлілих днів. Ми — два погаслих вогнища, І в душах наших попіл. Ми — два погаслих вогнища, І в душах наших ніч. З усмішкою скептичною Стоїть над нами Спокій — Простий до суперечності Господар всіх сторіч. Ми — два погаслих вогнища, Когось шукаєм в світі, Але завжди знаходимо Лише самих себе. Та згадкою про сонце, Про полум’я зігріті, Ми прагнемо злетіти У небо голубе.
Побудь зі мною, Маріє Онко, стільки, скільки тобі судилося ще бути. Ти надто довго була самотньою…»
До будинку в лісовому квадраті М-713 Максим дістався надвечір. Оранжеве сяєво курилося в посадках молодої сосни, і, хоч ніде не було видно второваних доріжок, ледь уловимі ознаки свідчили про близькість людського житла: нещодавно зрізаний травнений боровик, слід маленької ніжки на прибитій нічним дощем кротовині, загублена намистина, що ніжно голубіла в траві. За стіною глиці, сріблястої від павутиння, пахло душнуватою вологістю; розсунувши важкі гілки, Максим побачив поросле лататтям озеро.
На його березі затиллям до води стояв двоповерховий котеджик: виткі жовті троянди, що, мабуть, росли в горщику на балконі, тягнулися до самого даху, чіпляючись за вкриту старезним мохом дранку. У дротяній клітці, схожій на маленький палац, виспівувала канарка.
Все роздивився Максим: і дерев’яні стіни кольору бірюзи на старовинній фресці, і тонку різьбу на двох віконницях, і (ну, це було зовсім несподівано!) маленьке господарство, любовно влаштоване під крислатою вербою, — барвистий ляльковий посуд, на дерев’яній таці — пиріжки з піску, які мали спожити чотири пластикові красуні, вбрані в невибагливий одяг, явно пошитий дитячими руками. Одну з них Максим узяв у руки, і його перейняло відчуття спогаду, невиразного, але гострого, як опік.
«Це ніби спогад про майбутнє, — подумав він. — Тільки невже воно й справді буде в мене таким? Хоч би и через півстоліття…»
Трійця гарненьких дівчат, сміючись, оточила Максима:
— От іще один жених до нас прибився! Вероніко, це твій? Зізнавайся.
Вероніка стояла неподалік з украй незалежним виглядом, і лише з того, як вона тріпала кінчик пухнастої коси, було видно, що кпини подруг її зачіпали. Максим не без цікавості зазирнув у вузькі, з припухлими повіками очі дівчини й спитав Марію Онку.
— Я Онка, — озвалася жінка, що вийшла з хлівця, несучи накрите полотнинкою відерце. — Ви любите козяче молоко? Справжнє. Ми всі тут п’ємо його тричі на день із суницями, й ніякий лікар нікому не потрібний. Дітиська назбирали їх повний кошик, залишили нам і побігли. Цього разу їх вдалося випровадити без сліз…
Вона зняла білу панаму, труснувши пишним, коротко підстриженим волоссям, і відрекомендувала Максимові дівчат, швидко, ніби грала в лічилочку:
— Ось Гелена, вона вміє лікувати всіляку звірину й така добра, що навіть чорні лелеки від неї не ховаються. Це Юлія, наша поетеса, а ще має напрочуд легку руку — якщо кине в грунт зерно, то воно дасть чудовий урожай. Сусіди люблять, коли вона вертається додому їхніми городами, бо все тоді цвіте… А ця, маленька та делікатна, — Ольга, вона посадить авієтку хоч би й на квітку ромашки, такий з неї вправний пілот. Літає на ній до занедбаних містечок збирати старовинні вишивки.
— Завидні наречені, — мовив Максим, підіграючи дівочим жартам, але Марія Онка з викликом звела брови:
— Біологічні поля у всіх трьох дуже своєрідні: альфа-зубець у них надто високий, а гамма-2 надмір шпичастий. Не знаю вже, що б то означало, але, мабуть, щось дуже небезпечне для подружнього життя, бо з такою вадою інститут амурології індивідуальної рекомендації не видає. У жодної немає карти…
Дівчата розреготалися, ніби Марія Онка сказала щось дуже дотепне, і Максим запитав:
— А Вероніка?
— Я взагалі відмовилася пройти обстеження, — зневажливо озвалася та, прихиляючись до стовбура берези. — І завжди відмовлятимусь, бо маю цю процедуру за принизливу для людської гідності. Нехай хоч би й щодня шлють мені виклики, чинитиму як знаю.
— У вас лишилася в кишені якась копійка? — повернувся до неї Максим.
— Що?
— Авжеж, вам легше… Ви жінка й маєте моральне право на пасивну позицію в питанні створення здорової й корисної для суспільства сім’ї. А мене вони геть обдерли штрафами!
Дівчата знову розреготалися, й найдзвінкіше — Марія Онка. Дивлячись на неї, Максим подумав: «їй вісімдесят п’ять років? А з вигляду ну трохи за п’ятдесят. Шкода… Яка міцна й надійна подруга життя могла б у мене бути! И судилося ж мені так пізно народитись. Чи їй так рано».
Зграйка дівчаток років п’яти — шести в строкатих платтячках майнула за ліщиновими кущами, навшпиньки скрадаючись до лялькового господарства, і Марія Онка нажахано розкрила очі:
— Ви тут?! Ви хочете, щоб вас до мене більше не пустили? Ану, хутчій додому! Я дала слово вашим батькам… Ольго, підкинь їх авіеткою.
Легенька машина майже нечутно знялася й одразу щезла, але дитячі голоси, здавалось, ще довго ширяли над просторою галявиною біля будинку; прислухавшись, Максим зрозумів, що то скрикували сойки.
Він непомітно відступив у гущавину й ліг на траву, з насолодою поринувши в її м’ятну та
