Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко

КРОК ВІКІНГА

Глибоко зітхнувши, Микола почав концентруватися: мав не тільки здолати колапс, а й зберегти здатність блискавично приймати відповідальні рішення — не сумнівався, що потреба в них виникне. Однак прикрих відчуттів не було, й незабаром йому нічого не лишилось, як зняти внутрішню напругу, точніше, вона зійшла сама по собі.

Поряд сидів Ів, він зосереджено вдивлявся в екран, де мигтіли невиразні тіні.

— Щось сталося, — сказав Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для «білої діри».

Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх від важкої роботи.

— Відверто кажучи, я в це вірив і не вірив, точніше, воно мені голови не бралося. Я і природну «чорну діру» з усіма її гравітаційними ефектами уявити не можу, а штучну…

— Ха! «Чорна діра»! Я й досі не збагнув, що таке електрика. Ніби все розумію — рух електронів і так далі, хоч лекцію на цю тему читай. А уявою осягнути негоден! І телебачення для мене — суцільна містика.

— Бог з ним! Ми практики, у нас своя робота… про теорію нехай інші думають. А про таку елементарщину не варто і розводитись. Таблиця множення — то для вчителів та першокласників.

Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальших розпоряджень з Центру керування польотами — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.

— Ще поживемо, — раптом мовив Микола.

— Отакої! — Ів аж присвиснув. — Оце з такими настроями ти збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?

— А що мені та комісія? Вона бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав/Просто перші завжди найбільше ризикують, бо людству все дається методом проб і помилок. Якась маленька несподіванка, щось трохи не передбачили…

— Все передбачено, все вивчено й перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!

— Оптимістичний. Я згоден покласти своє життя на те, щоб людство дізналося про якусь непередбачену деталь… а втім, і справді, це безпідставні настрої. Дивися, Іве!

Екран, від якого вони відірвалися на хвильку, яскраво спалахнув, і на ньому з’явились обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.

— Змінився кут екліптики! — вигукнув Ів. — Який жах! Що це?

— Заспокойся, — сказав Микола. — Здається, ми таки летимо й проходимо крізь шварцшільдівську сферу. Заспокойся. Коли це Земля, то ми побачили те, що станеться в дуже далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб ми розвідали, чи матиме людство куди переселитися. В разі потреби…

Крізь скло скафандра було видно, як Ів заплющив очі й на чолі в нього проступили краплини поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла; вольовим зусиллям він відігнав видиво катастрофи, І, ніби вичаклувана уявою, на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному блакитному мареві.

— Друге народження світу, — прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Звідки нам знати? Це наше минуле чи наше майбутнє, я геть заплутався…

— Ні, тут без супроводу не обійтися, — силувано засміявся Ів. — «Загибель богів» Вагнера!

Нурт грізних І величних звуків різко вдарив по нервах, і Микола наказав:

— Годі! Втратиш над собою контроль.

їв звів на старшого товариша винуватий погляд:

— Гаразд. Не буду… Але дозволь мені хоч вірша почитати, коли не хочеш музики. Я мушу дати вихід емоціям.

Миколі стало шкода товариша, й він лагідно торкнувся його руки:

— Вірша читай. Вірш — це спокійніше. Чомусь одвернувшись, Ів стиха почав:

Від подій тих минуло, може, з тисячу літ. З прибережного міста країни варягів На легкому вітрильнику вікінг рушив у світ — Відкривати незнайдені архіпелаги.
Чи відкрив щось, чи ні — повернувсь через рік Надвечір’ям багряним до свого причалу. Як змінилося все! Те, що бачити звик, Зникло з цього фіорду. Не стало. Розтало.
А на дикому березі натовп стоїть. Вікінг крикнув з вітрильника слово вітання: «Рік мандрівки моєї промайнув, наче мить!» Та на суші — мовчання.
Похитав головою: «Та хіба ж це отак На причалі своїх земляків зустрічають? Я ж з містечка Брунхоульда, Сігмунд-моряк…»
«В нас ні міста, ні роду такого немає! — Відповів найстаріший з мовчазної юрби. — Місто з схожою назвою в битви годину Сотні років, як знищено, і — назавжди. Щось ти плутаєш, хлопче! Ти мара чи людина?»
Здивувався варяг. І ступив на причал. І… розсипався в порох від першого кроку: Доки він в океані дні і ночі стрічав, На Землі промайнуло чотириста років.

— Я все одно хочу повернутися на Землю, — несподівано перейшов на прозу Ів. — Я хочу повернутися на Землю, навіть коли мій перший крок там буде останнім.

— Це легенда, — сказав Микола. — Це — всього-на-всього легенда, й на