Крок вікінга - Наталія Іванівна Околітенко
З тиші пролунав голос Вероніки, яка кликала всіх до молока з суницями.
Увечері палили вогнище.
Палили на латочці піску при лісовій річечці, що огинала будинок з фасаду, ховаючись у заростях жовтих ірисів. Троє парубків, які принесли сухий хмиз, по черзі відрекомендувалися Максиму й заходилися виконувати якісь дрібні доручення Марії Онки. Упоравшись, підійшли до дівочого гурту, й незабаром склалися три пари; Вероніка так само трималась остронь, і Максимові нічого не лишилось, як запропонувати їй своє товариство. Перекинувшись з ним кількома словами, дівчина відвернулась і почала зосереджено підгрібати вугілля патиком — вогонь від того вигинався, немов великий, втішений ласкою звір. Байдужість Вероніки не засмутила Максима, він пішов шукати Марію Онку.
Знайшов її при самій воді, двоє псів, які вдень десь переховувались, тулилися до її ніг. Вони загарчали, та зразу ж заспокоїлись, коли Максим простягнув їм свою долоню. Навіть у темряві побачив, що Марія всміхнулася.
Навколо кущів, які ховали вогнище, коливався високий німб світла, відблиски іскрин падали на воду, й здавалося, що пливуть і пливуть дрібними на кам’янистих перекатах хвилями вогненні квіти, щезаючи за
поворотом.
— Хто ці діти, що так неохоче йдуть звідси? — спитав Максим. — Нині не заведено бавитися з чужими малюками… Ї хто ці молодята, котрі не мають індивідуальних карток? І чому ніхто не спитав у мене, хто я сам, чому прийшов сюди, і чому мені здається, що це й справді не має значення?
Маріїна усмішка знову зблиснула, немов нічний метелик, що потрапив у стовп світла.
— Коли б це мало значення, хіба ви того не відчули б? Коли б це мало значення, вас би тут просто не було, й ми давно б уже про вас забули, як забуваємо про всіх, хто нам чужий. Адже ми звикли розуміти один одного й без слів… А діти… Звичайні діти з найближчого містечка. У сім’ях їм незатишно, отож вони й шукають місць, де все не схоже нате, до чого їх призвичаюють. Звісно, батькам це страх не до вподоби, та мусять миритися… Дітям належить чутися щасливими, а в наш час цього нелегко досягти.
— Не розумію такого парадокса, Маріє, — сказав Максим. — Хіба не дитячим інтересам підпорядковане все наше суспільство? Вони найбільша цінність, мета і сенс життя дорослого… Цю істину нам повторюють на кожному кроці.
— Бо це вигідно тим силам, які прагнуть панувати в нашому суспільстві. То вони розводяться про зречення особистості як необхідну умову здійснення батьківської місії, як вияв високої моральності. Адже безликою людиною легше маніпулювати… Та насамперед діти від цього й потерпають. Чому? За кожним з них — мільйоноліття духовного людського поступу, голос генетичної інформації, інстинкт пізнання, природний емоційний голод — і все це незамулене, не прибите, нав’язаними уявленнями про житейські цінності. Бути особистістю для дитини так само природно, як дихати чи стрибати, а чим усе це кінчається в сучасних сім’ях? Хлопчик мріє, а йому пояснюють, що це вада людей, у яких біополе має зайвий зубець на хвилі гамма. Дівчинка вигадує казки, а батьки тягнуть її до психіатра перевіряти адекватність реакції на життєві подразники. А далі що? У нашому суспільстві дитинство — це привілей, дорослість — самі обов’язки, й цю межу неможливо переступити, не вбивши власної душі. А мертва душа — упир, який прагне крові живих; серед таких упирів здебільшого й виростають діти. Як вони можуть почуватися щасливими, коли їх готують до майбутньої наруги над собою?
— Які у вас похмурі уявлення! Зате ж позаду в людини лишається стільки турботи, ніжності, подарунків, іграшок… Винесеного з дитинства запасу любові має стачити на все життя.
— Я не вірю, що вбиті душі здатні любити… Як може любити когось той, хто не сміє любити й поважати самого себе? Що він взагалі знає про любов? От іграшок діти й справді мають багато. Але хіба це щастя? Дитина має любити одну-єдину ляльку, одного-єдиного ведмедика чи машину, а їй дарують їх десятками. «Чим ти сьогодні порадував найдорожчу тобі істоту?» — на кожному кроці запитують рекламні оголошення. Ну що ж, і радують, приносять у дім нові й нові іграшки та ласощі, аби, боронь боже, хтось не звинуватив у байдужості до власної дитини. Готують собі алібі…
— А ті ляльки, що я побачив під вербою, мабуть, єдині?
— Не просто єдині, а врятовані. Зібрані із звалищ, куди їх повикидали батьки, аби позбутися «старого мотлоху». Пристойність вимагає, щоб лялька в дитини була найкращою, останньої моделі. Тим часом Полінка перепорпала всі ящики для сміття, доки знайшла свою Сабіну, батьки померли б від сорому чи переляку, дізнавшись про таке, а я зраділа. Моя маленька розумниця ще й любити вміє!
— І я так думаю, Маріє… Про молодят я й не питатиму, бо й сам здогадуюсь: це діти, що виросли біля вас.
— Так, виросли і знайшли одне одного, і в тому немає ні дива, ні щасливого випадку, бо люди із спорідненими душами завжди ходять одними й тими ж стежками. Я знаю, їхні діти не страждатимуть від духовного голоду, і їм не доведеться ховати у мене своїх врятованих ляльок.
— А вам не шкода? Хоч трошки… Це ж будуть не просто діти, а сини й дочки тих, кого ви любили…
— Чому я маю жалкувати за тими, хто й без мене буде щасливий? Врятованих ляльок у мене сховають інші, ті, з кого дорослі старанно робитимуть біологічний матеріал для продовження роду, але вони не піддаватимуться. Вони продовжуватимуть свій рід як люди, набуваючи духовного спадку.
— А як з біополями?
— Це просто несуттєво. Я певна, що років через п’ять вони в кожної пари стануть бездоганно гармонійними. Я певна, що разом вони будуть щасливими, а
щастя…
Вона
