Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Четвертий, Гарін, у туристському костюмі, недбало водячи пальцем по краю склянки, говорив:

— Все це дуже добре… Але я наполягаю, щоб моєму бранцеві, хоч він і більшовик, не було завдано ані найменшої шкоди. Їжа — три рази на день, вино, овочі, фрукти… Через тиждень я його забираю од вас… Бельгійський кордон?..

— Три чверті години на автомобілі, — квапливо нахилившись уперед, сказав довголиций чоловік.

— Все буде нишком-тишком… Я розумію, пане генерал і панове офіцери (Гарін усміхнувся), що ви, як дворяни, як беззавітно віддані пам’яті замученого імператора, дієте тепер тільки з вищих, чисто ідейних міркувань… Інакше б я і не звернувся до вас по допомогу.

— Ми тут усі люди суспільства, — про що балакати? — прохрипів генерал, смикнувши шкірою на черепі.

— Умови, повторюю, такі: за повний пансіон бранця я вам плачу тисячу франків на день. Згодні?

Генерал перекотив залиті очі у бік товаришів. Вилицюватий показав білі зуби, довголиций опустив очі.

— Ах, он воно що, — сказав Гарін, — даруйте, панове, завдаточок…

Він вийняв із револьверної кишені пачку тисячофранкових білетів і кинув її на стіл у калюжу вина.

— Будь ласка…

Генерал крякнув, підсунув до себе гроші, оглянув, витер їх об живіт і заходився лічити, сопучи волосатими ніздрями. Товариші його потроху почали присуватись, очі їхні поблискували.

Гарін сказав, підводячись:

— Введіть бранця.

Очі Шельги зав’язані хусткою. На плечі накинуто автомобільне шкіряне пальто. Він одчув тепло, що йшло від печі, — ноги йому затремтіли. Гарін підставив табурета. Шельга зразу ж сів, поклавши на коліна гіпсову руку.

Генерал і два офіцери дивилися на нього так, що, здавалося, подай знак, моргни — від людини ріжки та ніжки залишаться. Але Гарін не подав знаку. Поплескавши Шельгу по коліну, сказав весело:

— Тут у вас ні в чому не буде нестатку. Ви в порядних людей, — їм гарно заплачено. За декілька днів я вас звільню. Товаришу Шельга, дайте слово честі, що ви не намагатиметеся втекти, скандалити, привертати увагу поліції.

Шельга заперечливо хитнув похнюпленою головою. Гарін нахилився до нього:

— Інакше важко буде ручитися за зручність вашого перебування. Ну, даєте?

Шельга проказав поволі, неголосно:

— Даю слово комуніста… (Одразу у генерала голена шкіра на черепі поповзла до вух, офіцери швидко перезирнулися, недобре посміхнулися). Даю слово комуніста — вбити вас при першій нагоді, Гарін… Даю слово відібрати у вас апарат і привезти його до Москви… Даю слово, що двадцять восьмого…

Гарін не дав йому договорити. Схопив за горло…

— Замовкни… Ідіот!.. Божевільний!..

Обернувся і владно:

— Панове офіцери, попереджаю вас, ця людина дуже небезпечна, у неї нав’язлива ідея…

— Я й кажу — найліпше тримати його у винному погребі, — пробасив генерал. — Вивести бранця…

Гарін змахнув борідкою. Офіцери підхопили Шельгу, штовхнули у бічні двері і потягли в погріб. Гарін почав надівати автомобільні рукавиці.

— В ніч на двадцять дев’яте я буду тут. Тридцятого ви можете, ваше превосходительство, припинити досліди над розведенням кроликів, купити собі каюту першого класу на трансатлантичному пароплаві і жити паном хоч на П’ятій авеню в Нью-Йорку.

— Треба лишити якісь документи для цього сучого сина, — мовив генерал.

— Прошу, будь-який паспорт на вибір.

Гарін вийняв з кишені згорток, перев’язаний мотузкою. Це були документи, які він викрав у Шельги в Фонтенбло. Він ще не переглядав їх за браком часу.

— Тут, певно, паспорти, приготовлені для мене. Завбачливо. Ось, беріть, ваше превосходительство…

Гарін жбурнув на стіл паспортну книжку і, все ще нишпорячи в гаманці, чимось зацікавився, присунувся до лампи. Брови його зійшлися.

— Чорт! — і він побіг до бічних дверей, куди потягли Шельгу.

Шельга лежав на кам’яній долівці на сіннику. Гасничок освітлював склепистий погріб, порожні діжки, зарості павутиння. Гарін якийсь час шукав очима Шельгу. Стоячи перед ним, покусував губи.

— Я погарячкував, не сердьтеся, Шельга. Гадаю, що все-таки ми знайдемо з вами спільну мову. Домовимося. Хочете?

— Спробуйте.

Гарін говорив скрадливо, зовсім інакше, ніж десять хвилин тому. Шельга насторожився. Але пережите за цю ніч хвилювання, залишки снотворного газу, що гули в усьому тілі, та біль в руці послаблювали його увагу. Гарін сів на сінник. Закурив. Обличчя його видавалося задумливим, і весь він — доброзичливим, гарним…

«До чого, мерзотник, гне? До чого гне?» — думав Шельга, морщачись од головного болю.

Гарін обхопив коліно, закурив цигарку, звів очі до склепистої скелі.

— Бачите, Шельга, передусім вам треба встановити, що я ніколи не брешу… Можливо, через те, що зневажаю людей, але це не має значення. Отже: Роллінг з його мільярдами потрібен мені до пори, до часу, тільки… Так само, як і я потрібен Роллінгу… Це він, здається, вже зрозумів, незважаючи на тупість… Роллінг приїхав сюди, щоб колонізувати Європу. Коли він цього не зробить, він лусне у себе в Америці зі своїми мільярдами. Роллінг — тварина, все його завдання — перти вперед, буцати, топтати. У нього фантазії ні на копійку. Єдина стіна, об яку він може розбити довбешку, — це Радянська Росія, Він це розуміє, і всю свою лють спрямував на вашу дорогу вітчизну… Росіянином я себе не вважаю (додав він квапливо), я космополіт…[28]

— Звісно, — презирливо посміхнувшись, сказав Шельга.

— Наші взаємини такі: до певного часу ми працюємо вкупі…

— До двадцять восьмого…