Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? — винувато промовив хлопець.
— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?
— Боюся, що так, сер.
— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди. — Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір. — Ти це пам’ятаєш?
— Що це, сер?
— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?
— Я не підписував, містере Тіс, — відказав, тремтячи, хлопець. — Хрестик може поставити кожен!
— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: «Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника». Ось маєш, — Тіс ляснув долонею по паперу, очі в нього блищали. — Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.
— Я не можу залишитися, — заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози. — Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.
— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?
Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.
— А може… може, хтось із цих джентельменів… Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.
— Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? — холодно запитав Тіс.
Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:
— Тісе, а що, коли я?..
— Що?
— Коли я заступлю Сіллі?
Ґанок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.
— Діду! — сказав він застережливо.
— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.
— Справді? Ви не жартуєте? — закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.
— Авжеж.
— Діду, — сказав Тіс, — не лізьте в чужі справи.
— Хай він летить разом з усіма, Тісе.
Тіс підійшов і схопив хлопця за руку.
— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.
— Не треба, містере Тіс!
Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький «фордик», везучи останню групу негрів.
— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!
— Тісе, — обізвався, підводячись, іще один на ґанку, — пусти його. За ним підвівся інший:
— Я кажу те саме.
— Пусти його! — мовив ще один.
— Пусти його! — загомоніли всі.
Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:
— Он воно як?
— Саме так, — промовив хтось.
Тіс випустив руку хлопця.
— Гаразд. Вимітайся звідси, — сказав він і рвучко вказав рукою назад. — Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.
— Ні, сер!
— То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.
— Я все візьму з собою.
— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.
— Я все візьму з собою, — м’яко, але наполегливо повторив хлопець.
Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з’явився з оберемком дзиґ і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під’їхав старенький «фордик», Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися.
Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.
— Що ти збираєшся там робити?
— Почну нове життя, — відповів Сіллі. — Відкрию власну крамницю.
— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?
— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.
Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Тіс.
— Ви, гадаю, дали ракетам назви?
Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.
— Дали, сер.
— Мабуть, «Ілля», «Колісниця», «Велике колесо», «Мале колесо», «Віра», «Надія», «Милосердя», га?
— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.
— Я не здивуюсь, якщо у вас є «Бог-син» і «Святий дух». Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету «Церквою Першого Хрестителя»?
— Нам час їхати, містере Тіс.
Тіс зареготав.
— Одну з них ви, мабуть, назвали «Гойдайся низько», а ще одну — «Солодка колісниця», чи не так?
Машина рушила.
— Прощайте, містере Тіс.
— А «Гойдай їхні кістки» у вас є?
— Прощайте, містере!
— І «За Йорданом» теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!
За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:
— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?
Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.
— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс. — Що я робитиму ночами?
Він стежив, як спадає курява, і