Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

— Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я — майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

— Все моє єство заперечує це. Моє серце б’ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, — ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни?

— Так. Вам страшно?

— Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів’яли квіти? — Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. — Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали.

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі.

— Ми ніколи не дійдемо згоди, — промовив він.

— То хай кожен залишається при своїй думці, — сказав марсіанин. — Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто-майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

— Чи зустрінемось ми знову?

— Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

— Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

— А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового міста, щоб побачити той корабель, про який ви розповідали, подивитись на людей.

— До побачення, — сказав Томас.

— На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зеленому металевому екіпажі. Землянин завернув машину на шосе і рушив у протилежному напрямку.

— Боже милосердний, який чудовий був сон, — зітхнув Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про жінок, нерозведене віскі, віргінський ріл,[3] про веселе товариство.

— Яке дивне було те видіння, — згадував марсіанин, прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали, човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому шосе — нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної темної ночі.

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як попередня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей, звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки висушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів, а руки — немовби зшиті зі старих рукавиць — готові братись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них, бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили порожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засвітили світло.

Вони були першими чоловіками. Усі знали, хто будуть перші жінки. Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські, і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці. Вони прийшли з нетрів і кам’яниць великого міста й знайшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних вихідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати їй знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися люди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували до бога…

Вони привезли п’ятнадцять тисяч кубічних футів орегонської сосни для будівництва Десятого міста і сімдесят дев’ять тисяч футів каліфорнійського червоного дерева та й вимахали чистеньке гарненьке містечко на берегах висохлих каналів. Недільними вечорами видно було, як світяться червоні, сині й зелені вітражі церков, і чути було голоси, що співали нумеровані гімни. «Зараз ми проспіваємо № 79», «Зараз ми проспіваємо № 94». А в деяких будинках чути було стукіт друкарської машинки-то працював романіст-або шкряботіння пера— то писав поет, або не чути було нічого — то працював шукач легкої наживи. Дуже скидалося на те, що великий землетрус висмикнув із корінням це містечко в штаті Айова, а потім якийсь чарівник, з тих, що трапляються в країні Оз,[4] легенько переніс його на Марс і пересадив у місцевий грунт…

Хлопці часто робили далекі прогулянки, розвідуючи навколишню місцевість. Вони несли з собою запашні паперові мішечки, в які під час довгих переходів встромляли носи, щоб відчути розкішний дух шинки й огірків з майонезом та послухати булькання апельсинового напою в термосах. Вимахуючи своїми мішками з соковитою зеленою цибулею, ліверною ковбасою й білим хлібом, вони підохочували один одного вийти за межі, визначені їхніми суворими матерями. Вони мчали, репетуючи.

— Хто добіжить перший, дасть іншим щигля!

Вони робили вилазки влітку, восени або взимку. Восени було найвеселіше, бо тоді вони уявляли, ніби бігають на Землі й шарудять осіннім листям.

Вони розсипалися, наче жменька камінців, по мармурових майданчиках біля каналів, ці хлопчаки з замурзаними щоками, з синьо-агатовими очима; вони чітко вимовляли слова команди, і від них ішов дух цибулі. Адже зараз, коли вони потрапили в мертве заборонене місто, річ була вже не в тому, що «Хто добіжить останній, той дівчина!» або «Хто добіжить перший, той буде музика». Тепер їх оточували відчинені двері мертвого