Марсіанська хроніка - Рей Бредбері
— З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
— Не піду я додому через якусь там чорнопику.
— Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
— Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
— Але ж вона ніби член сім’ї, — простогнала місіс Тіс.
— Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту…
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.
Вона витирала хусткою очі.
— Я казала їй: «Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень». Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: «Невже ти не любиш мене, Люсіндо?» А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і… і сказала: «Прощайте, місіс Тіс». І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.
Тіс мало не вдарив її.
— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!
— Але ж, татусю…
Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з’явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.
Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.
— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.
— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе, — захихотів дідусь.
— А я й білого поцілю не гірше, — процідив, не дивлячись на нього, Тіс.
Старий одвернувся й замовк.
— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр. — Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? — питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.
— Річ у тім, містере Тіс…
— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш… як це там співається у вашій пісні — «Дорогою вгору, в височінь», правда?
— Так, сер, — сказав, вичікуючи, негр.
— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят доларів, Белтере?
— Так, сер.
— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!
— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.
— Вилетіло йому з голови, — насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. — Знаєш, що тобі доведеться зробити?
— Ні, сер.
— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят монет інакше моє ім’я не Семюел Тіс.
І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.
Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили.
Він затремтів.
— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!
— Слухай-но, Белтере. — Тіс схопив негра за підтяжки, що натягайся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо. — Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?
— Я знаю лише те, що мені розказували.
— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. — Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня,[5] а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!
— Мені байдуже.
— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.
— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.
— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?
— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.
— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.
— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!
— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.
— Я віддам вам коня, сер.
— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, — заперечив Тіс. На