Марсіанська хроніка - Рей Бредбері

міста і їм здавалося, що ось-ось вони почують звідти ледве чутне шарудіння, — таке, як шарудіння осіннього листя. З палицями в руках вони підштовхували один одного ліктями, одночасно стримуючи й спонукаючи просуватися вперед. Вони добре пам’ятали, як батьки казали їм: «Щоб туди не йшов! Ні, тільки не в старі міста! Ми з тебе дух виб’ємо, коли підеш туди! Ми перевіримо твої черевики, як повернешся додому».

І от хлопчаки стояли купкою серед мертвого міста зі своїми напівз’їденими сніданками, заохочуючи один одного пронизливим шепотінніям: «Та нічого страшного!»

І враз один з них кидався прожогом до найближчого будинку, просто в двері, біг через загальну кімнату до спочивальні і починав футболити все навколо. В повітря здіймалося чорне листя, ламке, тонке, як вирізаний клапоть опівнічного неба. За ним бігло шестеро інших, і перший хлопець ставав музикою: він грав на ксилофоні з білих кісток, що ховалися під покривом чорних пластівців. А як усі кричали, коли викочувався великий череп, наче снігова куля! Павукові лапи ребер звучали, ніби приглушена арфа, і чорні пластівці зітлілої плоті кружляли навколо них у буйному танку. Хлопці пхали один одного, борюкалися й падали в листя, в смерть, що перетворила мертвих на пластівці, на сухий хмиз, на забавку для дітлахів, у чиїх шлунках булькотіла апельсинова шипучка.

А потім вони бігли з будинку в будинок. Вони пам’ятали, що всі міста на Марсі одне за одним очищають від всіх страхіть пожежники, ці воїни-антисептики, озброєні лопатами та відрами, які згрібали чорні, наче ебенове дерево, клапті й білі, наче м’ятні палички, кістки, поволі, але впевнено відокремлюючи страшне від нормального. Отож хай граються ці хлопчаки. Скоро сюди прийдуть пожежники!

Потім з блискучими від поту обличчями вони накидалися на свої останні сендвічі. Потім останній наскок, останній ксилофонний концерт, останній осінній пробіг по купах листя — і вони йшли додому. Матері пильно оглядали їхні черевики, шукаючи слідів чорних пластівців, а коли знаходили, — хлопці діставали доброї прочуханки.

На кінець року пожежники скрізь позгрібали осіннє листя та білі ксилофони, і розвагам настав кінець.

ЧЕРВЕНЬ 2003. ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ

— Чи чули?

— Що?

— Та про негрів же, про негрів!

— Що з ними таке?

— Вони залишають нас, вибираються, тікають.

— Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?

— Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.

— Якесь подружжя?

— Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.

— Не може бути!

— Справді!

— Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися — в Африку?

Мовчанка.

— На Марс.

— Ви хочете сказати — на планету Марс?

— Атож.

Люди стояли в гарячій тіні, на танку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.

— Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть.

— А проте вони виїжджають.

— Де ви таке чули?

— Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.

Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати.

Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.

— А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?

Чоловіки пирхнули.

— Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!

— Тихше! Чуєте?

Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.

Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.

Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.

— Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?

— На ракетах, — сказав дідусь Квотермейн.

— Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?

— Вони спорудили їх на заощаджені гроші.

— Ніколи не чув про це.

— Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. — А чи мали вони право це робити? — запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. — Куди ж дивився закон?

— Вони ж не збираються оголосити нам війну, — спокійно відповів дідусь.

— От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! — закричав Тіс. — То звідки ж вони вилітають?

— Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.

— Подзвоніть губернаторові, в поліцію! — лютував Тіс. — Вони повинні були попередити нас!

— Ось іде твоя стара, Тісе.

Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків.