Ресторан на краю Всесвіту - Дуглас Адамс

– Звідкіля ти знаєш, – запитав Зафод тоном, від якого б перемерзли і снігові ящірки з Веги, – що це демонстраційний корабель Хотблека Дезіато?

– Дуже просто, – відповів Марвін, – це ж я ставив його на стоянку.

– То чому... ти... нічого... нам не сказав!

– Ви ж говорили, що вам потрібні пригоди і розваги, і карколомні витівки.

– Це жахливо, – зовсім без потреби сказав Артур посеред тиші, яка запанувала в кабіні.

– То ж то й воно, я ж вам говорив, – підтвердив Марвін.

На іншій частоті субефірний приймач вловив радіопередачу, і вона залунала в кабіні.

– ...сьогодні пополудні якраз дуже хороша погода для концерту. Я стою перед сценою, – збрехав репортер, – посеред пустелі й тільки завдяки гіпербіноптичним окулярам можу охопити поглядом велетенську, аж до небокраю, аудиторію, яка зібралася навколо сцени. Позаду мене купи гучномовців височіють наче справжні скелі, а вгорі сяє сонце і навіть не підозрює, що незабаром впаде на нього. Екологічне лобі добре знає, що повинно впасти на Сонце, і ці люди твердять, що концерт викличе землетруси, припливи, урагани, завдасть непоправної шкоди атмосфері і усе таке інше, про що зазвичай розводяться екологи. Але щойно я отримав повідомлення, що представник “Небезпечної зони” зустрівся з екологами за обідом і усіх їх постріляв, отож уже ніщо не завадить...

Зафод вимкнув приймачі. Він повернувся до Форда.

– Знаєш, що я думаю? – запитав він.

– Гадаю, так, – відповів Форд.

– То скажи мені, що, по-твоєму, я думаю.

– По-моєму, ти думаєш, що пора забиратися з цього корабля.

– Здається, ти маєш рацію, – сказав Зафод.

– Здається мені, що і ти маєш рацію, – сказав Форд.

– Але як? – запитав Артур.

– Мовчи, – наказали Форд і Зафод в один голос, – не заважай нам думати.

– Отакої, – сказав Артур, – значить ми таки загинемо.

– Краще б тобі не згадувати про смерть, – сказав Форд.

Зараз варто було б пригадати ті гіпотези, які Форд сформулював після першої ж зустрічі з людськими істотами, щоб якось пояснити їхню дивну звичку постійно повторювати найочевидніші речі. Скажімо: “сьогодні хороша погода”, або “ти дуже виріс”, або й оце Артурове “он воно як, значить ми таки загинемо”.

Його перша гіпотеза полягала у тому, що коли б людські істоти припинили свої вправи для губів, то в них позаростали б роти. Згодом, через кілька місяців спостережень, у нього з’явилася ще одна гіпотеза, яка виглядала так: “Якщо люди відмовляються від вправ для губів, то почнуть працювати їхні мізки”.

А насправді оця друга теорія майже певно стосується народу бельсеребонів, які населяють планету Какрафун.

Колись бельсеребони викликали у навколишніх племен обурення і побоювання, оскільки ті були одними з найосвіченіших і найдосконаліших, і головне, наймиролюбніших цивілізацій Галактики.

За таку поведінку, яка вважалася зарозумілою і небезпечною, Галактичний трибунал покарав їх найжорстокішою з усіх соціальних хвороб – телепатією.

В результаті для того, щоб не передавати усе без винятку, що спадає їм на думку, у радіусі п’яти миль, їм доводиться дуже голосно і невпинно розбалакувати про погоду, про свої болячки, про матч, який відбудеться сьогодні, про те, якою галасливою планетою несподівано став Какрафун.

Ще одним способом ізолювати свою свідомість було влаштування концертів “Небезпечної зони”.

Особливо важливим для концерту був розрахунок часу.

Передбачалося, що корабель почне свій рух у напрямку до Сонця ще до початку концерту з тим, щоб досягти його поверхні за шість хвилин і тридцять сім секунд до кульмінаційного моменту певної пісні, щоб світло сонячного спалаху встигло долетіти до Какрафуна.

Коли Форд Префект закінчив розвідку в інших приміщеннях корабля, той уже кілька хвилин рухався у напрямку Сонця. Форд влетів до кабіни.

З оглядових екранів на них дивилося загрозливо велике сонце Какрафуна, його сліпучо-біле пекло розплавлених ядер водню було все ближче і ближче, а корабель нестримно рухався вперед, не зважаючи на зусилля Зафода, який гепав і гримав рукою по панелі управління. На обличчях Артура і Тріліан з’явився непорушний вираз – так виглядають зайці на нічній дорозі, коли вважають, що найкраще силою свого погляду примусити відвернути в бік вогні автомобільних фар.

До нього повернувся Зафод. Його очі горіли диким вогнем.

– Форде, – запитав він, – скільки аварійних капсул на борту?

– Жодної, – відповів Форд.

Зафод пробурмотів щось собі під ніс.

– Ти порахував як слід? – заволав він.

– Двічі, – відповів Форд. – Тобі вдалося зв’язатися з техніками сцени по радіо?

– Аякже, – розлючено сказав Зафод. – Я сказав їм, що на борту купа людей, а вони попросили переказати усім привіт. Форд витріщив на нього очі.

– Ти не сказав їм, хто ти такий?

– Ще б пак. А вони відповіли, що для них це велика честь. Ну і ще щось там про рахунок у ресторані і про те, кому я доручу простежити за виконанням моєї духівниці.

Форд грубо відштовхнув Артура від панелі управління.

– Невже тут нічого не працює? – люто вигукнув він.

– Усе заблоковано.

– Зламай автопілот.

– Спершу знайди його. Ніяких контактів.

На хвилю зависла напружена тиша.

Артур безцільно походжав туди-сюди біля задньої стіни кабіни. Несподівано він застиг на місці.

– До речі, – сказав він, – що таке телепортація?

Минула ще одна хвиля.

Поволі усі повернулися у його бік.

– Можливо, я невчасно про це запитую, – сказав Артур. – Я просто згадав, що якось чув від вас це слово, і кажу про це тому, що...

– Де, – спокійним тоном сказав Форд Префект, – де ти побачив це слово?

– Ну, ось же воно, – відповів Артур, вказуючи рукою на пульт управління у задній частині кабіни. – Ось тут під словом “аварійна”, над словом “система”, поруч зі словами “не працює”.

Що тут учинилося! Але попри галас і шум тільки Форд Префект здогадався кинутися через усю кабіну до маленького чорного пульта, на який показував Артур, і кілька разів натиснув на єдину, яка виявилася на пульті, маленьку чорну