Сутінки - Стефані Маєр

— Я чую голоси, а ти переймаєшся, що ти виродок, — розсміявся Едвард. — Не бійся, це лише теорія, — він ураз посерйознішав. — Що повертає нас до наших баранів.

Я зітхнула. Як почати?

— Хіба ми не залишили недомовки в минулому? — ласкаво нагадав він.

Я вперше за час розмови відірвала погляд від його обличчя, намагаючись дібрати слова. І випадково поглянула на спідометр.

— Нечиста сила! — заверещала я. — Зараз же пригальмуй!

— Що трапилося? — здивувався Едвард, але швидкості не зменшив.

— Ти женеш зі швидкістю сто миль на годину! — досі кричала я. Перелякано стрельнула оком у вікно. Там було темно й нічого не видно, крім невеликого шматка дороги попереду, вихопленого з пітьми блакитнуватим сяйвом фар. Ліс на узбіччі підіймався чорною стіною — чорною сталевою стіною, якщо ми злетимо з траси на такій швидкості.

— Охолонь, Белло! — закотив очі Едвард, не зменшуючи швидкості.

— Ти хочеш нас убити? — не вступалась я.

— Ми не потрапимо в аварію. Я спробувала стримати емоції.

— Куди ти так поспішаєш?

— Я завжди так їжджу, — криво всміхнувся він, обертаючись до мене.

— На дорогу, на дорогу дивися!

— Белло, я ніколи не потрапляв ув аварію, мене жодного разу не штрафували, — вишкірився він, постукавши себе по лобі. — Вбудована система «Антирадар».

— Ой, смішно! — закипіла я. — Чарлі — коп, пам’ятаєш про це? Повага до правил дорожнього руху в мене у крові. Звісно, тобі що коли «вольво» перетвориться на гармошку, поцілувавшись із деревом, ти підеш додому пішки!

— Можливо, можливо, — визнав він, коротко хихотнувши. — А ти — ні, — зітхнув він; я з полегшенням помітила, як стрілка на спідометрі поступово поповзла вниз і завмерла на позначці «вісімдесят». — Задоволена?

— Майже.

— Терпіти не можу їздити повільно, — пробурмотів він.

— Це повільно?!

— Гадаю, час зав’язувати із коментарями щодо мого водіння, — відрізав він. — Між іншим, я досі не почув останньої версії.

Я прикусила губу. Едвард подивився на мене; у медових очах несподівано забриніла ніжність.

— Я не сміятимусь, — пообіцяв він.

— Мене більше лякає, що ти розгніваєшся.

— Все так погано?

— Чесно кажучи, так.

Він чекав, я розглядала свої руки, щоб не бачити його виразу.

— Розповідай, — голос у нього був спокійний.

— Не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Тоді чому не почати спочатку… ти казала, що вигадала цю версію не сама.

— Не сама.

— Що тебе підштовхнуло? Книжка? Кіно? — навмання припустив він.

— Ні, це сталося минулої суботи, на пляжі… Я ризикнула глипнути на Едварда. Здається, він не здогадується.

— Я випадково зустрілася зі старим знайомим — Джейкобом Блеком, — вела далі я. — Його тато товаришував із Чарлі, ще коли я пішки під стіл ходила.

Він досі мав спантеличений вигляд.

— Його тато — старійшина племені квілеут, — вп’ялась я у нього очима. На його обличчі застиг збентежений вираз. — Ми пішли прогулятися, — (звісно, я не стала згадувати про спокусницькі плани), — і Джейк розповів деякі старі легенди. Думаю, хотів налякати… Одна історія була про… — я замовкла, завагавшись.

— Продовжуй, — сказав він.

— …вампірів.

Я усвідомила, що кажу це пошепки. Жодна сила не змусила б мене зараз поглянути на нього. Я виразно бачила, як його пальці конвульсивно втиснулись у кермо.

— І ти відразу подумала про мене? — не втратив він самовладання.

— Ні. Джейк… згадав вашу родину. Едвард мовчки дивився на дорогу. Раптом мені стало страшно, страшно за Джейкоба.

— Він вважає це дурними забобонами, — швидко заторохтіла я. — Він і гадки не мав, що я сприйму легенду серйозно, — щось мені серце підказує, цього не достатньо. Доведеться зізнаватися. — Це я у всьому винна, я змусила його розповісти.

— Чому?

— Лорен заговорила про тебе — намагалася мене спровокувати. Найстарший хлопець із тих, що підійшли до нас, сказав, що ви не приходите до резервації, тільки прозвучало це так, наче за його словами крилося щось більше. Тому я виманила Джейкоба подалі від решти і витягнула з нього інформацію, — повісила я голову.

— Як витягнула? — запитав він.

— Спробувала з ним пофліртувати. Спрацювало краще, ніж я могла б подумати.

Самій не віриться, як згадаю.

— Хотів би я це побачити, — невесело хихотнув Едвард. — І вона звинувачує мене, що я задурюю людям голови. Бідолаха Джейк!

Я почервоніла і втупилася в темряву за вікном.

— Що ти зробила потім? — поцікавився він після хвилинної паузи.

— Пошукала в інтернеті.

— Знайшла щось, що тебе переконало? — голос пролунав майже байдуже, та руки намертво вп’ялись у кермо.

— Ні, нічого переконливого. Звичайна дурня. А потім… — замовкла я.

— Що?

— Я вирішила, що це не має значення, — прошепотіла я.

— Не має значення?

Його тон змусив мене підвести голову — кінець кінцем мені вдалося пробити стіну вдаваної байдужості! Обличчя було скептичним, зі слабким натяком на гнів, якого я так боялася.

— Так, — м’яко пояснила я. — Мені байдуже — хто ти чи що ти.

У голосі його забриніли різкі насмішкуваті нотки.

— Для тебе не має значення, чудовисько я чи ні? Тобі байдуже, якщо я — не людина?

— Так.

Він сидів мовчки, зосередившись на дорозі. На обличчі застиг холодний і суворий вираз.

— Ти сердишся, — зітхнула я. — Краще б я тримала язика за зубами.

— Не краще, — заперечив він не ласкавішим за вираз обличчя тоном. — Добре, що я нарешті дізнався, що ховається у твоїй голові, навіть якщо це думки божевільної.

— Отже, я помилилася? — запитала я з викликом.

— Мова зараз не про це. «Це не має значення!» — прошипів він крізь стиснуті зуби.

— То я права? — хапнула я ротом повітря.

— А це має значення? Я глибоко вдихнула.

— Не зовсім, — замовкла я на мить. — Але мені цікаво. Принаймні вдалося опанувати голос. Тут він здався.

— Що тобі цікаво?

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять, — швидко відказав він.

— І як довго тобі сімнадцять?

Едвард не відривав очей від дороги, та я помітила, як сіпнулися губи.

— Якийсь час, — нарешті визнав він.

— Гаразд, — всміхнулась я, радіючи, що він вирішив бути відвертим зі мною. Він пильно подивився на мене, точнісінько як раніше — того вечора, коли хвилювався, що я впаду в шоковий стан. Я ширше всміхнулася, підбадьорюючи його, він насупився у відповідь.

— Не смійся, але як тобі вдається виходити надвір удень? Ого, вдалося його розсмішити.

— Міф.

— Ви не згоряєте на сонці?

— Міф.

— Не спите у домовинах?

— Міф, — і, повагавшись хвильку, він додав (щось особливе почулося в голосі): — Я взагалі не сплю.

Мені знадобився певний час, щоб перетравити інформацію.

— Зовсім-зовсім?

— Ніколи, — підтвердив Едвард майже нечутно.

Потім повернув