Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 - Левасер Де Боплан

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам муляв горб, на якому ми лежали, немов дві переметні суми, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюжого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром п’янітимемо від “содової” і великих марокканських помарапчів… Під хитавицю на спині верблюда й прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава.[2] Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше бачив лише на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, мосьє, я бачив і ваші артезіанські колодязі”, — скаже Омар.

Ткач підвівся, легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільними дрібними зморшками й складками. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але ще довго потому я відчував незручність на тілі. Багато днів не полиніала мене й спрага. Бувало тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як рука знову тягнеться до нього… Отакою буває пустеля, колего, — скінчив він свою розповідь.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас зберігся? І ви можете сказати, що з нами буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, відтак підженемо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…

Роберт Короткий

ПОДАРУНОК БЕЗОДНІ

Сонце сідало за багряний горизонт — отож ніч буде безвітра. З вибалків сірими пасмами виповзав туман і зливався з димом від згаслих кострищ. Стомлені чайки, ледве ворушачи крильми, линули до берега. Усе довкола виповнювала така лагідна мирна тиша, аж здалося Петрові на мить, що все оте: і набіг татарви на рідний хутір, і зникнення Марійки, його молодої дружиноньки, й тривале невідступне переслідування орди їхнім загоном, що складався з десятка таких же, як і він, знедолених татарським набігом одчайдухів, — все оте — лихий сон… Ой, леле, якби ж то так… Тяжко зітхнув. Обережно відпустив гілку куща, під яким причаївся був, вивчаючи берег. Прислухався до розмови своїх побратимів.

— Але чого вони, проклятущі, досі не відпливли? — хрипко запитав отаман.

— Та вітер же з моря дме, і проти ночі, мабуть, не хочеться їм зніматися. Вранці потягне з берега — відпливуть, — процідив крізь зуби дід.

Помовчали.

— Чуєш, старий, — знову озвавсь отаман, — а той твій грек одноокий, бува, не збрехав?

— Та чого б він мав брехати! То такий чоловік, що за гроші батька рідного продасть, а ми йому добре заплатили. Сьогодні він був з крамом на ярмарку й на власні очі бачив, як татари пригнали на торги гурт жінок. Швидко прицінилися й збули нещасних якомусь молодому турчинові з отієї-таки фелюги, — дід кивнув головою в бік затоки, в якій, неподалік виходу у відкрите море, причаївся середніх розмірів вітрильник— турецька фелюга.

Саме за нею оце зараз пильно стежив Петро.

— Та головне, — провадив далі дід, — одноокий, коли ми з Петром добряче підпоїли його, розповів, що серед бранок запримітив одну дуже славну молодицю. Та так, чортяка, описав її з виду, що мій Петро признав свою Марію…

— Отамане, — якось глухо й важко видихнув Петро, — нащо маємо гаяти час на пусті балачки… Вони там — це ясно як день божий… Краще поміркуймо, як будемо брати фелюгу, коли маємо гнилий каюк та рибальський байдак?

— Ех, якби нам зо п’ять чайок з фальконетами, — зітхнув хтось у темряві.

— Ти б, хлопче, іще галер венеціанських забажав, — криво усміхнувся дід. — А чого ж — га-а-рні судна. Не один рік на них спину гнув…

— А може, — не вгавав той самий голос, — Коли добре споночіє, підпливемо непомітно…

— Дурне кажеш, — перебив його дід. — Азапи, турецькі солдати, вночі, мов ті сичі — все бачать, все чують. А коли розвидніє, вони можуть трохи й подрімати. То я собі таке надумав: ми з Петром, не криючись, начеб рибалки— хочемо продати нічний улов, подамося до фелюги з цього боку. А ти, отамане, сідай з хлопцями в байдак, і, поки ніч, веслуйте ген за оту скелю. Та глядіть же, тільки-но ми почнемо наближатися до фелюги, мчіть їй навперейми. Не дай боже випустити їх в море… Ну, отамане, чи так маємо діяти? Чого мовчиш?

Навіть у згуслих сутінках Петро побачив на посіченому рубцями обличчі отамана ясний усміх.

— Хіба маю що казати на таку ловку затію. Здається мені, хлопці, не того ви за отамана обрали.

Поруч стиха засміялись.

— Чого зуби вищиряєте, — ображено буркнув дід. — Давайте ліпшу думку, коли здатні!..

— Та добре надумав, старий, їй-бо, добре, — примирливо здійняв руки отаман. — Тільки от, гадаю, Петра не варто завчасу показувати бусурманам, а то одним своїм виглядом так їх настрахає — ніякою галерою тоді не наздоженемо…

Непомітно промайнула ніч. Світало. Туман осяявся золотаво-червоним полиском. Перший промінь пробився крізь хмари й ліг багряною смугою на морську гладінь, офарбивши борт фелюги.

Полонянок у тісній комірчині під трапом розбудив скрпп дверей. На порозі уродився товстий низенький турок з в’язкою ключів.

— Ходімо! — брутально шарпнув Марію за руку. — До паші ходімо! Лагідною будеш, покірною будеш — намисто подарує, ласощами пригощатиме…

Прочинивши низькі дубові двері до кормової каюти, він уштовхнув туди Марію. Прямо перед собою дівчина побачила широке низьке ложе й столик, на якому скраєчку, начеб хтось недбало кинув, кілька разків коралів, а посеред, на широкому тарелі, вивищувалася чимала гірка всіляких плодів.

Марія згадала, що вже давно й ріски в роті не мала. Аж у грудях щось здавило, перед очима попливли зеленаві кола. Рука