Пісні далекої Землі - Артур Чарльз Кларк

Його дві пари очей — одна велика, призначена, мабуть, для поганого освітлення, бо вдень ці очі були заплющені, — забезпечували напевне чудовий зір. Взагалі він був напрочуд вдало оснащений для обстеження та використання навколишнього середовища — а це ж було найголовніше для розумної істоти.

Однак ніхто б не запідозрив наявність розуму в такій химерній істоті, якби тільки не дріт, навмисно закручений навколо її правої клішні. Втім, це ще нічого не доводило. Як показали архівні дані, на Землі існували тварини, які збирали сторонні предмети — часто виготовлені людиною — й використовували їх різними надзвичайними способами.

Коли б це не було відображено документально, ніхто б не повірив, що австралійський альтанковий птах чи північноамериканський пакунковий щур мали потяг до збирання блискучих чи кольорових предметів і навіть укладали з них художні орнаменти. Земля повна була подібних таємниць, які вже ніколи не будуть розгадані. Очевидно, й талассіанський скорп просто наслідував таку саму безглузду традицію з так само незбагненних причин.

Було декілька гіпотез щодо цього. Найпопулярнішою — бо висувала мінімальні вимоги до скорпового інтелекту — була та, що браслет є, власне, прикрасою. Звичайно, щоб його таким чином надягнути, потрібна була певна спритність, і тут точилися нескінченні дебати щодо того, чи могла це зробити сама істота без чиєїсь допомоги.

А допомога, ясна річ, могла бути людською. Може, цей скорп утік від якогось дивака-вченого, але таке пояснення було надто неймовірне. Адже на Талассі кожен знав кожного, і подібний секрет не міг би довго зберігатись.

Була ще одна гіпотеза, найнеприродніша з усіх, — але саме вона найбільше збуджувала думку.

Можливо, браслет був ознакою рангу.

Ця робота вимагала найвищої кваліфікації, але в процесі її бували й довгі перерви, під час яких лейтенант Оуен Флетчер нудячись, мав удосталь часу для роздумів. Надто багато часу, як на те.

Він був рибалкою, який вивуджував свою шестисоттонну здобич вудкою неймовірної міцності. Один раз на добу самокерована захоплююча ракета пірнала вниз, до Таласси, наче спінінг, за складною криволінійною траєкторією завдовжки тридцять тисяч кілометрів. Сідала вона автоматично прямо на здобич, що очікувала її, і після всіх перевірок захоплена тросами брила йшла на підйом.

Критичними були два моменти: відрив «сніжинки» з морозильної камери та підхід до «Магеллана», коли гігантський льодовий шестикутник треба було зупинити за кілометр од корабля. Підйом розпочинали опівночі, і на все транспортування від Тарни до стаціонарної орбіти, на якій висів «Магеллан», йшло майже шість годин.

Оскільки під час зустрічі з кораблем і монтажу щита «Магеллан» перебував під денним світлом, найважливішою справою було тримати «сніжинку» в тіні, бо інакше шалені промені талассіанського сонця випарували б цей дорогоцінний вантаж у космічний простір. Коли ж він уже був у безпеці, під захистом потужного екрана, дистанційно керовані роботи-маніпулятори могли зняти теплоізоляційну фольгу, яка захищала лід під час підйому на орбіту.

По тому металева колиска, в якій транспортувалася брила, знімалась, бо потрібна була вже для наступного вантажу. Інколи ця величезна посудина, схожа на чудернацьку шестикутну сковороду, задуману якимсь диваком-кухарем, примерзала до льоду, і тоді, щоб її відокремити, доводилось подавати ретельно дозований підігрів.

Врешті-решт крига геометрично ідеальної форми зависала нерухомо в сотні метрах від «Магеллана», і тоді починався наймайстерніший етап усієї операції. Шістсот тонн маси, але з нульовою вагою — справитися з цим людським інстинктам було аж ніяк не під силу; лише комп’ютери могли встановити, які поштовхи, у якому напрямку й коли саме були потрібні, щоб уставити цей штучний айсберг точно у визначене йому місце. Але завжди існувала можливість якоїсь аварійної ситуації чи несподіваної проблеми, а перед нею зайшов би в безвихідь навіть найрозумніший робот; і хоча Флетчерові ще не доводилося втручатись, він буде напоготові, якщо такий час надійде.

Я допомагаю спорудити, казав він собі, гігантський льодовий стільник. Перший його шар уже майже складено, лишається ще два. Як не трапиться нічого непередбаченого, то весь льодовий щит буде завершено десь за сто п’ятдесят діб. Тоді його піддадуть випробуванням за низького прискорення, щоб упевнитися, що всі блоки спаялися як слід; а вже потім «Магеллан» порине знов у міжзоряний простір, в останній етап свого шляху.

Флетчер продовжував сумлінно виконувати свої обов’язки — але тільки розумом, не серцем. Бо воно вже залишилось на Талассі.

Для нього, уродженця Марса, тут було все, чого бракувало на його рідній планеті, неплідній та пустельній. Йому довелось бачити, як усі плоди багатьох поколінь його предків пожирає вогонь; то навіщо ж іще чекати не одне століття, щоб тільки розпочати нове життя бозна-де, коли рай знаходиться саме тут?

І ще, звичайно, кохана дівчина, що чекає його там, унизу, на Північному острові…

Він уже майже вирішив для себе, що, як настане час, він з корабля втече. Земляни зможуть обійтися без нього, коли розгорнуть на всю широчінь свою вправність і міць — і, мабуть, скрутять собі в’язи — проти впертих скель Сагана-2. Він бажав їм удачі; але сам, тільки-но виконає свій обов’язок, залишиться тут.

Перебуваючи на тридцять тисяч кілометрів нижче, Брант Фальконер теж зробив свій висновок:

— Я їду на Північний острів.

Мірісса лежала мовчки, потім, після надто довгої, на думку Бранта, паузи, спитала:

— Чому?

В її голосі не було чути ані жалю, ані здивування. Але, ще не дочекавшись Брантової відповіді, вона додала:

— Тобі ж там не подобається.

— Можливо, зараз там ліпше, ніж тут. Адже все змінюється, й нині це не мій дім.

— Він буде завше твоїм.

— Ні, поки «Магеллан» ще на орбіті.

Мірісса простягла руку в темряві до чужого чоловіка, що лежав поруч. Що ж, він не відсунувся.

— Бранте, — мовила вона, — я ніколи таких намірів не мала. Як і Лорен; я цілком певна цього.

— Це для мене втіха невелика, погодься. Відверто кажучи, не розумію: що ти